Розділ третій

Я ніби й не гаяла часу на зайві пояснення і швидко вискочила на вулицю за Даріо, проте він уже кудись повіявся. Пощастило, я встигла помітити, як він повертає за ріг, і кинулась слідом. Бігла з усіх ніг, що було не те щоб легко зробити на підборах, і все-таки наздогнала раніше, аніж він встиг знайти ще один поворот і загубитись.

– Геть здурів? – важко дихаючи, прохрипіла я. – Куди тебе понесло взагалі, Даріо?.. ти вирішив, що заблукати – це шикарний спосіб познайомитись з Києвом? Ти ж мови не знаєш! Не здумай більше так робити!

Він вирвав руку, за яку я вчепилась, і зиркнув на мене, ніби розлючений дракон.

– Я не потребую няньки, – відрізав він.

– Так? А хіба не ти заявив, що тобі потрібен цілодобовий супровід? Ти принаймні англійську знаєш, м? Чи вирішив ходити чужим містом без знання мови, надумав, що це прекрасна ідея?

Даріо декілька секунд стояв, мов вкопаний. Повз нас проходили люди, і дехто вже зацікавлено поглядав. Інші діставали телефони і починали знімати.

Здається, Рінальді – персона досить відома, і це проблема моєї власної обмеженості, що я поняття не мала, хто він такий.

Повелась вчора на гарні хижі очі, ідіотка, а зараз маю можливість опинитись на перших шпальтах жовтої преси.

Кілька клацань камери та спалахи мобільних телефонів змусили Даріо змінити настрій. Похмурий вираз обличчя змінився задоволеною, самовпевненою усмішкою.

– Я просто подумав, що обідати в закладі, де подають піцу з ананасами, це погана ідея. Напевне, вони не вміють готувати ту лазанью. Крім того, ти права. Такі доступні офіціантки – ознака поганого тону. Ще підсипати щось можуть. Я ж зірка. Маю бути обережним.

– Ти дурень, якщо вважаєш, що просто так гуляти незнайомими вулицями – це синонім слова «обережність».

– А ти зовсім не поважаєш начальство. Поводишся, мов моя сварлива дружина, з якою я разом уже десять років і маю трійко дітей.

Ага, моя мама була б шалено рада. Казала б, що у Даріо хороша генетика, а ще дітей можна буде народити в Європі.

Мене й моя країна влаштовувала, дарма, що я багато де була і побачила купу всього цікавого. А маму, для якої поїхати в Карпати – це вже невимовний подвиг, а Харків відвідати – взагалі подорож в Закрайсвіття, звісно ж, тягнуло за кордон, ще й так, щоб постійно там жити.

– З тобою? Трійко дітей? Не думаю, що це хороша ідея. Виглядаєш шалено безвідповідальним. А про те, щоб одружуватись зі мною, навіть не мрій. Мене цікавлять нормальні, українські чоловіки, у яких все добре з головою. То що ти їстимеш? І чого ти зірвався?

– Я, знаєш, теж не поспішаю одружуватись, – він знов скривився та спохмурнів. – Серйозні стосунки мені набридли. Чого б то я після одних кидався в інші.

Ну звісно, він може тільки тягнути когось у ліжко. А так, щоб серйозні стосунки, то ні, на біса вони йому взагалі потрібні.

Але я знов промовчала. Це точно не та тема, яку б хотілось підіймати і далі, бо так ще знову дійдемо до часу, який ми провели разом, а то останнє, що я волію зараз згадувати.

– Отже, коли ми з’ясували, що ні в кого нема матримоніальних планів одне на одного, я думаю, можна нарешті розібратись з поточними проблемами. Знайти місце, де піца не містить ананасів, а в лазаньї точно правильний болоньєзе з бешамелем, а ще дістатись до квартири. Ти винайняв водія?

– Ні.

– Маєш машину?

– Ні.

Господи, за що мені це лихо.

– Гаразд. А принаймні адресу, де ти плануєш жити, ти знаєш? Я сподіваюсь, ми зараз не підемо на Троєщину?

– Що таке Троєщина?

– Щасливе італійське дитятко, яке не знає, що таке Троєщина. Взагалі, район як район, але з такою собі репутацією, – гмикнула я. – В кожному місті є такий. То як? Адреса?..

На щастя, тут Даріо вже мене не розчарував. Він ввімкнув телефон, погортав переписку з кимось, очевидно, зі своїм менеджером, і простягнув його мені.

Адреса там була, і після деяких старань я навіть втямила, що малось на увазі. Щоправда, випадково прогорнула його переписку і встигла вихопити поглядом заголовок на скріні, що менеджер – чи менеджерка, ім’я жіноче, – надіслала моєму горе-шефові.

«Колишня дівчина Даріо Рінальді дала розгорнуте інтерв’ю у…»

Він вихопив мобільний у мене з рук, ніби зрозумівши, на чому зупинився мій погляд, але нічого не сказав. Я теж не стала запитувати, що там з колишньою дівчиною, відчула, що тема болюча, і вирішила, що краще не насідати. Натомість жестом звеліла слідувати за мною. Квартира була неподалік від театру, у дворах, менеджерка постаралась.

Щоправда, моя радість поступово змінювалась подивом. Коли ж ми знайшли потрібну будівлю та піднялись на вказаний поверх, коли Даріо відчинив двері своїм ключем і пропустив мене всередину, я була вже зовсім… Під враженням. І це ще м’яко сказано.

– Ти серйозно зняв цю квартиру?! – видихнула, шоковано. – Ти… Думаєш, що це доречно – жити тут?!