Розділ другий

Я думала, що Даріо задаватиме додаткові питання, вдивлятиметься в моє обличчя та поступово, спогад за спогадом, зможе відновити в пам’яті те, що між нами відбулось, однак він не став заморочуватись. Варто було сказати, що ні, ми ніде не могли бачитись, як він легко знизав плечима – погодився, отже, зі сказаним.

Чудово. Я можу не боятись викриття, бо йому, здається, все одно, кого тягнути в свої обійми, а я не входжу в перелік важливих спогадів.

Отже, працюватиму нормально, ні про що не переживаючи. А стосовно того, що я, на жаль, все пам’ятаю, то нічого страшного. Викреслю зі своїх думок будь-які згадки про Даріо, окрім робочих, вже до наступного дня.

Гаразд, будемо чесними.

Спробую викреслити.

Ми рушили коридорами театру до кабінету, де на нас чекав юрист. Даріо дещо презирливо кривився, я намагалась ігнорувати його невдоволення.

– Тут не дуже. Якийсь… як у вас кажуть… – він поклацав пальцями. – Ем, сонник?

– Совок, дурню, – скривилась я. – Або радянщина. Але це сучасний театр. Тут хороший ремонт.

– В Римі краще.

– То чому ж ти не в Римі?

Ви тільки подивіться, яка цяця, оточення йому не подобається, не надто красиво, носом крутить!

Взагалі-то це одне з найкращих театральних приміщень, які ми взагалі примудрились знайти. Коли Руслан тільки починав ставити свій мюзикл, виступав він в місці значно гіршому.

Зараз все змінилось. «Вольні» стали надзвичайно популярними, квитки розлітались за кілька годин після того, як ставало відомо про наступну виставу.

– А ти хочеш перекладати мені там? Думаю, там не буде за що платити, я знаю італійську і говорю на ній без акценту.

– Я уже уявляю, – отруйно усміхнулась я, – як нам добре буде працювати в Римі. Цікаво, там можна стукнути нахабного клієнта чимось важким?

– Ми, італійці, любимо жінок з перцем. Думаєш, як мені сподобатись? Тоді бери пательню. Я ще й люблю, коли жінка гарно готує.

Та пішов ти!..

З яким би я задоволенням його послала. Проте здоровий глузд нагадував, що він нам потрібен. Заради вистави.

Не останню роль у здобутті успіху та визнання «Вольних» зіграло те, що в українській виставі, поставленій нашим молодим режисером, братиме участь велика італійська зірка, Лео Лоренці. Прихильників у нього вистачало, а коли стало відомо, що він і музику писав самостійно, і до лібрето теж руку приклав, люди взагалі знавісніли. На прем’єрі народу було стільки, що й не проштовхнутись.

Вистава не розчарувала. З часом Руслан відбив вкладені спонсорські кошти і вийшов на зовсім інші обороти. Зміг підняти ціну квитків, перейти у краще приміщення, придбати ліпші декорації, навіть у двох варіантах, стаціонарному та для гастролей.

«Вольні» продовжували гриміти. Але у Лео не тільки ж мюзикл! Треба був другий склад. І якщо всі інші заміни підібрались більш-менш легко, і склади можна було перемішувати, то на роль Акрена, яку виконував Лоренці, був потрібен італієць.

Даріо знайшовся якось сам собою. На мою бідну голову. А зараз крокував поруч, весь такий пихатий, порочний…

А щоб мене!

– Я перекладачка, а не кулінар, – відрізала я. – І не збираюсь тобі готувати. Якщо зголоднієш, завжди можна звернутись до служби доставки. Вони будуть раді заробити на гостеві. Я знаю непоганий заклад з італійською кухнею.

– Ага, де мене чекає якась карбонара, в яку налили вершків. Італійську їжу смачно готують в Італії. Крапка.

Нагодую його борщем і підсиплю туди якогось зілля. Дізнається, що всі українки – відьми, потім буде виконувати все, що я скажу, слухняно і покірно.

Інакше з цим чоловіком не впоратись.

На щастя, озвучити цей чудовий варіант нашої подальшої взаємодії я так і не встигла, бо ми дійшли до дверей. Я вже хотіла смикнути за ручку, але Даріо нахабно обійняв мене за талію, відстороняючи вбік.

– Двері перед синьйориною завжди відчиняю я.

– У синьйорини є власні руки та ноги, вона здатна відчинити і так.

– Феміністка? – гмикнув Даріо.

– А що, не подобається? – озвалась я з викликом. – Я не потребую того, щоб переді мною двері відчиняли чужі чоловіки.

Він якось дивно зиркнув на мене.

– Мені здається, ми зовсім не чужі, – заявив Даріо несподівано повільно, ніби смакуючи кожне слово, і підступно усміхнувся. – І я нічого не маю проти прав жінок, якщо мова йде про їх безпеку або про рівні можливості, а не про баранячу впертість, – він відчинив все-таки двері і посторонився. – Прошу, синьйорино. Можете наступного разу відчинити двері переді мною самі.

Я стрималась, щоб не спопелити його поглядом, та першою увійшла до кабінету. Тут за столом вже сиділи Руслан та Лео, а ще незнайомий мені юрист. Лада стояла біля вікна, роздивлялась велетенський київський каштан, що намагався запхати свої гілки просто в приміщення, але не впорався з цією задачею, і тому вони трохи дивно вигиналися під різними кутами.