У лігві було незвично тихо. Ні гуркоту вітру, ні звуків зі сторони вартових — лише глуха, давляча тиша, яка тиснула на вуха.
Настя сиділа на підвіконні, підібравши коліна до грудей. Вона мовчала. Вже кілька годин. І навіть Вальтер не наважувався порушити цю мовчанку.
В її голові крутилися слова, які вона не могла вимовити вголос. Вона згадувала той момент, коли завдала смертельного удару. Згадувала крик. Порожній погляд. Кров.
— Я вбивця, — подумала вона, і ця думка мов отрута крапала в серце.
Вальтер увійшов, тихо, майже без звуку. Він спинився у дверях, спостерігаючи за нею. Вона не поверталася. Вона не дивилась на нього вже давно.
— Насте… — нарешті промовив він.
— Все добре, — тихо сказала вона, не озираючись.
Брехня. Але її голос був рівним.
— Ти не мусиш тримати все в собі.
Вона гірко всміхнулась, але так, щоб він не бачив.
— А якщо я не хочу, щоб хтось бачив, як я розсипаюсь?
Вальтер стис кулаки. Йому боліло. Її біль став його болем, хоча він не розумів чому. Чому її мовчання ранить більше, ніж будь-який клинок.
Настя повернулась до нього тільки тоді, коли він майже збирався піти.
— Ти колись хотів… щоб хтось був поруч? Не через владу. Не через страх. Просто… був?
Вальтер зустрів її погляд. Його щось стисло в грудях.
— Завжди, — прошепотів він.
Але більше нічого не сказав. Просто підійшов і сів поряд. Не торкаючись. Не нав’язуючи присутності. Просто мовчки був.
І в цій тиші було щось більше, ніж у тисячі слів.
Настя довго мовчала. Години зливалися в одну нескінченну мить. Погляд її залишався порожнім, наче вона загубила себе десь поміж тим моментом, де закінчилася її стара реальність, і новою — де меч у її руках залишив кров на землі.
Вальтер не питав. Він просто сидів, дивився у вогонь і був поряд.
Коли вона заговорила — це був шепіт, ледь чутний, але він зловив кожне слово.
— Я вбила людину… Я бачила, як гасне його погляд. Він просив пощади… а я…
Сльоза скотилася по щоці, одна. Перша. Він не поворухнувся, тільки стис кулаки сильніше.
— І ще гірше… — Настя зітхнула. — Я б зробила це знову, щоб вижити. Щоб захистити себе. Захистити тебе…
Останні слова вирвалися ненароком. І вона тут же зніяковіла. Але не заперечила. Вальтер подивився на неї і цього разу його голос був тихим, але дуже чітким:
— Я вбивав десятки, сотні. І кожного разу вважав, що це виправдано. Що я — правий. Але ніколи… не відчував того, що зараз.
— Що саме?
— Що… я не хочу, щоб ти мала ті ж шрами, що й я.
Її серце стислося.
Він обернувся до неї, ближче.
— Я не знаю, що ти робиш зі мною, Насте. Я темний лорд. Я мав знищити тебе. І я не зробив цього. А тепер… я боюсь втратити тебе більше, ніж себе самого.
Настя дивилась на нього мовчки. Її губи тремтіли, і вона не могла сказати ні слова.
Вони сиділи пліч-о-пліч, двоє людей, що ніколи не мали бути разом. Але щось між ними було сильніше за долю. Сильніше за сюжет.
І коли вона нарешті поклала голову йому на плече — це була не слабкість. Це була тиша, в якій народжувалася довіра.