Ранок у лігві розпочався з холодного світла, що просочувалося крізь важкі штори. Настя стояла в центрі кімнати, тримаючи меч, її руки все ще тремтіли від минулої ночі та розмови з Вальтером.
Вальтер мовчки спостерігав за нею, його очі були уважні і пронизливі.
Він не розумів, що відчуває — чи то турботу, чи щось глибше. Щось, що вперше пробуджувало в ньому тепло посеред темряви.
— Підніми меч вище, — наказав він, але голос звучав м’якше, ніж зазвичай.
Настя кивнула і зробила рух, але її погляд часто зривався на нього, шукаючи відповіді в тих очах.
Вальтер відчував, як серце стискається, коли бачив її невпевненість.
Він хотів сказати щось важливе, але слова залишались десь глибоко всередині, на межі тиші.
— Ти знову відволікаєшся, — промовив він, повертаючись до суворості. — Це не час для вагань.
Але навіть він знав — це не просто тренування. Це боротьба за її душу і за свою.
Вальтер відступив на крок, глибоко зітхнув і подумав: "Чому я так боюся втратити її? Чому її присутність змінює мене?"
І він залишився мовчати, тримаючи це в собі.
Настя знову взялася за меч, намагаючись забути про сумніви, що не давали спокою. Її рухи ставали більш впевненими, але кожен удар ніби бив не лише по уявному ворогу, а й по самому собі.
Вальтер уважно слідкував, помічаючи, як її тіло реагує на тренування — то напруга, то слабкість.
Він відчував, як щоразу, коли їхні погляди зустрічаються, у грудях виростає щось нове — страх втратити, надія і… щось, що він не наважувався назвати.
— Ти маєш боротись не лише з ворогами, — повільно промовив Вальтер, — а й зі своїм сумнівом. Якщо не навчишся це робити, то не виживеш.
Настя кивнула, хоч розуміла — це набагато важче, ніж просто тримати меч.
Після тренування вона сіла біля вогню, тримаючи руки над ним, намагаючись зігріти не лише тіло, а й душу.
Вальтер сидів поруч, але мовчав.
Вона помітила його погляд — сумний, тривожний, сповнений невисловлених слів.
— Щось турбує? — тихо спитала Настя.
Він відвернувся.
— Я… не знаю, як сказати, — зізнався він нарешті. — Мабуть, це ще не час.
Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі.
Тиша між ними говорила більше, ніж будь-які слова.
У той момент вони обоє зрозуміли: їхній шлях тільки починається — і що він буде сповнений не лише битв, а й внутрішніх випробувань.
Тиша в лігві раптово була розірвана різким шумом зблизька — тріск каміння під важкими кроками.
Вальтер миттєво піднявся, меч у руці, очі загострились.
— Вороги, — холодно промовив він.
Настя теж швидко підвелася, серце калатало, але тепер уже не від страху — від рішучості.
З темряви вирвалися силуети — посланці темної сили, що прагнули знищити те, що для них було незрозумілим і чужим.
Вальтер обернувся до Насті:
— Не відходь від мене.
Вона кивнула.
Бій почався. Сталевий лязг мечів, крики і тіні, що перетиналися в напруженому танці смерті.
У якийсь момент Настя відчувала, як Вальтер вкрив її собою, захищаючи від ударів.
І в цю мить він поглянув на неї — очі повні болю і ніжності одночасно.
Після бою, коли вороги відступили, вони стояли близько, дихаючи важко.
Вальтер знову опустив погляд на неї, ніби на щось дороге і крихке.
— Ти — не просто випадковість у цьому світі, Настя, — прошепотів він, — ти зміниш його. І я буду поруч.
Вона відчула, як з її грудей злетіла важка тінь сумнівів.
Вперше вона повірила, що може боротися — не одна.