Настя стояла біля вікна лігва і дивилась у ніч, що потроху розгортала свої темні крила над землею. Серце колотилось, а думки плутались, немов нав’язливий шепіт, який вона не могла заглушити.
Те, що побачила уві сні, тепер ніби намагалось прорватись у реальність.
Їй здавалося, що щось наближається. Небезпека — не просто вороги, а щось глибше, страшніше.
Вальтер тихо крокував коридором, почувши шум і обернувся.
— Настя? — запитав він, наближаючись.
Вона швидко відвела погляд.
— Нічого, — сказала тихо. — Просто думаю.
Він кивнув, але його очі залишались пильними.
Несподівано у глибині лігва пролунали голоси — чужі, зловісні. Серце Насті здригнулося.
Вона стиснула руку в кулак.
— Ворогів наближається більше, ніж ми думали, — прошепотіла вона.
Вальтер кинув на неї пильний погляд.
— Ти впевнена?
— Так.
Вона відчувала, як та проклята тінь зі сну починає охоплювати їхній світ.
Після бою, коли вогонь згас, а вороги були відкинуті, Вальтер повернувся до кімнати Насті.
Вона залишила записник відкритим на столі.
Він підійшов, непомітно взяв його до рук і почав читати.
Слова — її страхи, сумніви, зізнання — були такими відвертими, що він вперше побачив її справжню душу.
Вальтер стиснув щелепу.
— Чому ти мені не говориш? — прошепотів він.
Настя опинилась у дверях, побачила, що він тримає її записи.
— Це... не для тебе, — ледь чутно сказала вона.
Він глибоко вдихнув.
— Ти для мене більше, ніж ти думаєш. Ти — частина цього світу, частина мене.
Між ними застигла пауза.
— Якщо ми хочемо вижити, нам треба бути чесними один з одним, — сказав Вальтер.
Настя опустила очі, не знаючи, що відповісти.
Всередині них уже почала формуватись тріщина, але разом із нею — початок чогось нового.
Вальтер опустив записник на стіл, але його погляд не відривався від Насті. В кімнаті стало тихо, ніби весь світ затамував подих.
— Чому ти мовчиш? — промовив він, крокуючи ближче. — Я бачу, що ти зламана. Ти боїшся мене? Чи боїшся себе?
Настя не змогла зустріти його очі. Вона відчувала, як усередині неї борються страх і сумнів.
— Я... не знаю, — тихо сказала вона. — Ці сни… вони наче прокляття. І я не знаю, що з ними робити. Вони змушують мене сумніватися в усьому — навіть у собі.
Вальтер нахилився, доторкнувшись до її руки.
— Слухай мене, — прошепотів він, — я не збираюся дати цьому світу зруйнувати тебе. Навіть якщо це означає зламати сам світ.
Настя відчула, як холод розтікається по її шкірі, але цей дотик був теплим — як обіцянка, що він не залишить її.
— Я не хочу бути тінню, — сказала вона нарешті, — я боюся, що якщо продовжу мовчати, то зникну.
Вальтер усміхнувся, хоч і сумно.
— Ти вже не тінь, Настя. Ти — світло в цьому темному світі. І я навчу тебе боротись за нього.
Вона підняла голову, і між ними промайнула іскра — надії, страху і чогось більшого, ніж просто боротьба.
— Тоді навчи мене, — прошепотіла вона, — бо я не впевнена, що в мене ще залишилась сила.
Вальтер схилився і поцілував її лоб, тихий, майже обережний.
— Ти вже сильніша, ніж думаєш, — сказав він. — І ми це доведемо.
За вікном загриміло — світ, що їх оточував, починав змінюватись. І тепер їхній спільний шлях став неминучим.