Його кривавий фінал

Глава 5: Там, де чутно тишу

Темрява лігва не мала звуку. Навіть її дихання здавалося занадто гучним. Настя лежала на підлозі, не маючи сил ні встати, ні говорити. Її голос давно затих, залишивши по собі тільки тінь прохання.

Але він почув.

Вальтер відчув її слова не вухами, а серцем. Він стояв на балконі, дивлячись на засніжені скелі, коли холод раптово змінився. Ніби щось у стінах лігва здригнулось.

Його пальці напружились.

— Настя, — тихо мовив він.

Він повернувся, і всередині нього щось стискалося. Він не міг пояснити — але це був страх. Той самий, якого не відчував роками. Страх втратити. Страх зламати.

Він увійшов до кімнати. Тихо, як тінь.

Вона не чула, не бачила. Вона сиділа біля дверей, обійнявши себе руками, ніби це був єдиний захист, що в неї залишився.

— Я не мала тут бути… — прошепотіла вона. — Це не мій світ.

Вальтер присів навпроти, не торкаючись. Просто дивився. В її заплаканих очах не було ненависті. Лише біль. І сум.

— Ти не вбивця, — сказав він тихо. — Убивці не плачуть за тими, кого вбили.

— А ти плакав? — її голос був глухим.

— Колись. До того, як світ переконав мене, що це слабкість.

Настя підвела погляд. Їхні очі зустрілися. Вона бачила в ньому не темного лорда. А людину. Спустошену, але живу.

— Я боялася тебе. А тепер боюсь себе.

— Не бійся, — прошепотів він. — Ти перетворюєш цей світ. Навіть якщо сама не помічаєш.

Він простягнув руку. Довго вагаючись. Але не торкнувся. І цього було достатньо, щоб її серце почало битися трохи повільніше.

— Я з тобою, — додав він. — І не дам тобі зникнути.

Настя заплющила очі. І вперше з моменту потрапляння в цей світ — дозволила собі заснути поруч із тим, кого мала б боятись. Але чомусь… не могла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше