Тиша після битви завжди говорить більше, ніж самі удари.
Настя сиділа на холодному камені, тримаючи клинок, що вже не пульсував — лише слабо тлів, ніби засинав. Її руки тремтіли. Вона не знала, від чого більше — від напруги бою, чи від того, що тільки-но зробила.
Вальтер стояв перед нею. Мовчки. Його погляд обпалював. Він не наближався, лише дивився — наче не вірив у те, що сталося. Або — у неї.
— Ти вбила Ларкана, — нарешті промовив він.
Настя не відповіла.
— Я б сам його знищив, але… книга мене стримала. Вона вибрала тебе.
— Я не просила цього вибору, — прошепотіла Настя.
Вальтер повільно підійшов ближче. Його постава вже не була така владна, як раніше. Вперше він виглядав… розгубленим.
— Я мав тебе вбити ще тоді, в залі, — його голос став хрипким. — Коли тримав за шию. Пам’ятаєш?
Настя підняла на нього очі. Її шия досі боліла, наче його пальці залишили вогняний слід.
— Пам’ятаю. Але ти не зміг.
Він сів навпроти неї, так близько, що вона відчула тепло його тіла крізь напіврозірвану мантію.
— Я не зміг, — повторив він. — І я досі не розумію, чому.
Настя довго мовчала. Потім обережно сказала:
— Може, тому що ти не такий, як думаєш. Може, в тобі ще є щось... людське.
Він посміхнувся. Гірко. Болісно.
— Людське? У мені згоріло все людське ще тоді, коли світ зрадив мене. Я спалив міста, Насте. Я душив тих, кого кохав. А тепер — не зміг вбити тебе.
Настя відклала клинок, простягла руку — торкнулась його обпаленого рукава.
— Може, ти не зміг, бо в мені є щось, що ти боявся втратити в собі.
Вальтер поглянув їй у вічі. Вперше — без маски. У його зіницях танув лід.
— Я не можу тобі довіряти, — прошепотів він. — Але водночас… хочу бути поруч. І це — найнебезпечніше почуття, яке я знав.
— А я боюсь тебе. Але залишаюсь, — сказала вона. — Бо знаю: або я зміню тебе… або загину тут.
Їхні руки зустрілись. Не для кохання. Для чогось іншого — тонкого, ламкого. Як надія.