Його кривавий фінал

Глава 2. Пульс чужого світу

Настя відкрила очі, але навколо все ще панувала напівтемрява. Вона лежала на холодній кам’яній підлозі, її груди піднімалися і опускалися в прискореному ритмі. Серце все ще билося так, ніби намагалося вирватися з грудей.

Вона торкнулася шиї — там залишилися сліди від рук Вальтера, які ще пекли, але біль був не лише фізичним. Десь глибоко в душі вирував шторм: страх, здивування і дивна надія, що вона ще не загублена.

Настя спробувала сісти, але відчула, як світ навколо неї тремтить. Здавалось, сама реальність не хотіла, щоб вона залишалася тут.

— Ти — порушник, — лунає голос далеко-далеко, як ехо у глибинах тунелю. — Ти не повинна жити в цій історії.

Дівчина зіщулилась, але не втекла. Вона знала: щоб вижити, треба прийняти цю нову реальність — і боротися.

Вона підвелася і оглянулася. Темний зал, в якому опинилася, був місцем сили, наповненим древніми символами, що мерехтіли червоним світлом. Це було серце світу, його пульс.

Настя знала — цей світ не дасть їй спокою. І кожен її крок тут — виклик, що може стати початком кривавого шляху.

Вона згадала Вальтера. Його холодні очі, що здавалося, ховали бурю. Між ними було щось незрозуміле, щось, що міг відчути лише той, хто дивився у безодню і бачив там себе.

Настя зібрала волю в кулак і зробила крок уперед.

— Я не здамся, — прошепотіла вона.

Під ногами глухо стукали кам’яні плити. Темний зал поступово розчинявся у густому серпанку, і Настя рушила вперед, не знаючи, куди веде цей шлях. Її ноги тремтіли, але вона змушувала себе не зупинятись.

Десь далеко почулися кроки — рівні, упевнені. Це міг бути тільки він.

І справді, з тіні виступив Вальтер.

Він не виглядав розгубленим чи здивованим. Навпаки — наче чекав на неї.

— Ти все ще тут, — сухо промовив він. — Світ намагається тебе позбутись, але ти вперта.

— А ти? — Настя не відвела погляду. — Ти теж хочеш мене знищити?

Вальтер не відповів одразу. Його погляд ковзав по ній, вивчаючи, мовби вона була загадкою, яку він ніколи не бачив у своєму світі.

— Я не знаю, ким ти є. Але... щось у тобі не так. Ти не схожа на моїх ворогів. І не схожа на моїх союзників.

— Можливо, я ніким не маю бути. Просто я — я. І я не боюсь тебе, Вальтере.

Темний лорд наблизився. Його тінь накрила її повністю. Він нахилився до неї, так близько, що Настя могла чути його подих.

— А дарма, — прошепотів він. — Страх — це те, що тримає людей живими тут.

Настя зробила крок назад.

— Можливо, але саме через страх я і втекла в цей світ. І я більше не дозволю йому керувати мною.

Вальтер несподівано розсміявся. Це був короткий, хриплий звук, що змусив повітря навколо здригнутися.

— Ще побачимо, дівчинко. Світ уже готує для тебе випробування.

— Нехай. Але знай — я не просто випадкова помилка в історії. Я тут не випадково.

На якусь мить між ними зависла тиша. А потім Вальтер відвернувся і рушив у тінь.

— Йди за мною, якщо хочеш залишитись живою. Хоча… не обіцяю, що це триватиме довго.

І вона пішла за ним.

Коридор, яким ішли, був вузьким і темним, мов жила живої істоти. Стіни пульсували слабким червоним світлом, і кожен звук відбивався глухим відлунням. Настя мовчала, намагаючись упіймати хоч якусь логіку в тому, що відбувається. Вальтер ішов попереду, мов тінь — не озираючись, не зупиняючись.

— Що це за місце? — зрештою не витримала вона.

— Серце палацу, — коротко відповів він. — Тут сходяться всі життєві лінії цього світу. І якщо ти справді сюди належиш — воно тебе прийме. Якщо ні...

Він не закінчив. Але Насті не треба було слів, щоб зрозуміти, чим це «ні» могло обернутись.

Їхні кроки привели до великої зали. Купол над головою був розписаний сценами битв, тортур і зради. У центрі зали стояла чорна платформа — вкрита стародавніми рунами, що ледве сяяли в темряві.

— Ставай, — наказав Вальтер, вказуючи на платформу.

— Що це?

— Випробування. Якщо ти справді не частина цього світу, він тебе відкине. Якщо ти стала його частиною… він спробує тебе змінити.

Настя вдихнула на повні груди. І ступила на чорний камінь.

У ту ж мить світ перевернувся.

Вогонь. Кров. Крики. Настя побачила себе — іншу себе — з темними очима, в залитому кров’ю одязі. Вона стояла посеред поля бою, а в її руках — клинок, і поруч падав ворог за ворогом.

— Це… не я, — прошепотіла вона.

Голос, глибокий і жорстокий, пролунав в її свідомості:

«Ти — щоразу нова. Але завжди ведеш до одного — фіналу. Кривавого. Проклятого. Його фіналу…»

І тут усе стихло.

Настя впала на коліна, задихана, мокра від поту. Вальтер мовчки дивився на неї. У його погляді з’явилось щось тривожне. Чи то страх, чи то… знайомість?

— Що ти бачила? — тихо спитав він.

Настя підняла голову. Її голос був тремтливий, але твердий.

— Майбутнє. Одне з них. І воно мені не подобається.

— Отже, ти справді тут не випадково, — промовив Вальтер. — Можливо, ти — остання тріщина у стіні, яку я збудував. Або… останній цвях у кришку мого гробу.

Їхню тишу прорізав зловісний звук — мовби залізо шкребло по кістках.

Вальтер різко зреагував: його рука лягла на руків’я меча, обличчя напружилось.

— Що це? — Настя не встигла договорити, як з темряви з’явився силует. Високий, худий, мов висушений часом, в темному плащі, з шкірою як попіл і очима, що палали зеленим вогнем.

— А ось і вона… — прохрипів він. — Дівчина, яка не мала з’явитись. Тріщина в тканині сюжету.

— Ларкан, — холодно сказав Вальтер. — Відступи.

— Ти її не вбив. Навіть не віддав сутності книги. Що з тобою, мій Темний Лорде? Засумнівався?

— Я сказав — відступи.

— Ти не можеш завадити. Вона — вирок цьому світові.

В одну мить Ларкан метнувся до Насті.

Вальтер спробував зупинити його, але перед ним несподівано виникла стіна з рунического вогню — книга не дозволила йому втручатись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше