Спершу є тільки звук.
Рівне, вперте пищання десь ліворуч. Пік. Пауза. Пік. Воно не поспішає і не зупиняється, і я чіпляюся за нього, як за мотузку, що тягне мене вгору з густої темряви.
Потім приходить запах. Хлорка, щось солодкувато-аптечне і ледь помітна гар, ніби хтось довго тримав мене над вогнищем. Від цього запаху в горлі здіймається нудота.
Я розплющую очі, і світло б'є так боляче, що я одразу їх заплющую. Під повіками пливуть білі плями.
— Easy. Easy, love. You're safe.
Жіночий голос. Англійська. Я розумію кожне слово, але чомусь вони звучать так, наче долинають крізь товщу води.
Я пробую ще раз, обережно, крізь вії. Біла стеля. Біла штора на металевих кільцях. Крапельниця, прозора трубка, що тягнеться до мого зап'ястя. Рука тонка й бліда, майже прозора, з синцем на згині ліктя. Я дивлюся на неї і не можу збагнути, чия вона.
— Can you hear me? Можете кивнути?
Я киваю. Голова важка, наче налита свинцем.
Наді мною схиляється жінка в синьому медичному костюмі. Темна шкіра, сиві кучері під шапочкою, окуляри на кінчику носа. На бейджі написано «Dr. A. Okafor».
— Ви в лікарні Святого Томаса, у Лондоні, — повільно каже вона, ніби я дитина. — Ви були без свідомості майже тиждень. Ви пам'ятаєте, що сталося?
Я відкриваю рот, але виходить тільки хрип. Вона підносить до моїх губ склянку з трубочкою. Вода тепла й несмачна, і нічого кращого я в житті не пила.
У житті.
Я завмираю, бо раптом розумію, що не можу згадати жодного дня цього життя.
— Пам'ятаєте? — повторює лікарка.
Я шукаю. Справді шукаю, як шукають ключі в кишені, спершу спокійно, потім дедалі швидше. Будинок. Вулиця. Мамине обличчя. Хоч щось. Але там, де мало бути моє минуле, лежить рівний білий туман. Ні стін, ні дверей, ні навіть темряви. Просто ніщо.
— Ні, — шепочу я. І чую, що це слово вийшло не англійською.
Лікарка ледь помітно підводить брови.
— Ви розмовляєте українською? Ваш... — вона озирається через плече. — Чоловік, який вас привіз, теж українець. Він казав, що ви летіли одним рейсом.
Рейсом.
Слово падає в туман і здіймає там щось темне. Гул двигунів. Ремінь, що врізається в живіт. Чийсь крик, довгий, нескінченний. Різкий запах пального. Я вчеплююся пальцями в простирадло, а пищання ліворуч зривається на швидкий, переляканий ритм.
— Тихо, тихо, — лікарка кладе прохолодну долоню мені на плече. — Не треба силою. Пам'ять повернеться, коли буде готова. Іноді так буває після сильної травми голови.
Іноді. Вона каже «іноді», а не «завжди».
— Як мене звати? — питаю я.
Вона мовчить на секунду довше, ніж треба.
— При вас не було документів. Сумки, телефона теж. Багато речей пасажирів... — вона добирає слова, — не вціліли. Поки що у вашій картці написано «Jane Doe». Так ми називаємо пацієнтів, чиє ім'я невідоме.
Джейн Доу. Ніхто. Жінка без імені.
Я хочу засміятися, але натомість з очей ллються сльози, гарячі й безглузді.
Лікарка сідає на край ліжка. Знімає окуляри, протирає їх полою халата і знову надягає. Я ще не знаю, що цей жест означає погані новини, але тіло знає. Тіло стискається раніше, ніж вона встигає заговорити.
— Є ще одна річ, яку ви маєте знати, — тихо каже вона. — Мені дуже шкода. Коли вас привезли, ви були вагітні. Приблизно чотирнадцять тижнів. Ми зробили все, що могли, але вагітність урятувати не вдалося.
Я дивлюся на неї. Потім на свій живіт під тонкою лікарняною ковдрою. Плаский. Чужий.
Вагітна.
У мене була дитина. Чотирнадцять тижнів у мені росла маленька людина, а я не пам'ятаю ні її, ні того, від кого вона, ні того, чи я раділа, коли дізналася. Не пам'ятаю, як уперше поклала долоню на живіт. Не пам'ятаю, чи встигла когось обійняти й прошепотіти: «У нас буде малюк».
Я плачу за дитиною, про яку нічого не знаю. Плачу так, що болить кожне ребро, а лікарка мовчки тримає мене за руку і не каже жодного з тих порожніх слів, які зазвичай кажуть у таких випадках. І я вдячна їй за це мовчання.
Десь між схлипами я думаю, що, мабуть, хтось чекав на цю дитину. Хтось, хто зараз теж не знає, де я.
Або знає. І не прийшов.
Ця думка така холодна, що сльози враз висихають.
---
Коли я вдруге прокидаюся, за вікном уже сутінки. Небо низьке, сіре, і в ньому висить туман, густий, як молоко. Він липне до шибки, затуляє дахи, вогні, все місто.
Я дивлюся на нього, і в мене тремтять руки. Я не знаю чому. Це просто туман. Звичайна лондонська погода, як сказала б медсестра. Але серце калатає так, наче за склом хтось стоїть.
— Ти не любиш туман.
Чоловічий голос, тихий і хрипкий. Українська.
Я різко повертаю голову, і кімната на мить пливе.
У кріслі біля ліжка сидить чоловік. Високий, широкоплечий, і йому явно незручно в цьому вузькому пластиковому кріслі. Темно-русе волосся, коротко підстрижене, щетина кількох днів. Сірий светр із закоченими рукавами, а на лівому передпліччі бинт від зап'ястя майже до ліктя. Під бинтом, мабуть, опік, бо шкіра довкола червона й натягнута.
Він не схожий на лікаря. Він узагалі ні на кого не схожий. Принаймні ні на кого, кого я могла б пам'ятати.
— Хто ви? — питаю я.
— Віктор, — він трохи нахиляється вперед, спираючись ліктями на коліна. — Можна просто Вік. Я сидів через прохід від тебе. Від вас, — виправляється він і ледь помітно всміхається. — Вибачте. Я тиждень розмовляв із вами, поки ви спали. Звик на «ти».
— Ви розмовляли зі мною?
— Лікарі сказали, що це допомагає. — Він знизує плечима. — Я розповідав про погоду. Про те, що в лікарняній їдальні жахлива кава. Про футбол. Ви, здається, не дуже любите футбол, бо пульс від нього не мінявся.
Я майже всміхаюся. Майже.
— Лікарка сказала, що мене привезли ви.
Він опускає погляд на свою забинтовану руку.
— Коли ми торкнулися смуги, літак розвернуло. Потім удар, потім вогонь у хвості. Усі побігли до виходу, а ви... ви лишилися в кріслі. Сиділи й тримали руки ось так, — він показує, стуляючи долоні на животі. — Наче захищали. Ремінь заклинило. Я його розрізав.
#2497 в Любовні романи
#1078 в Сучасний любовний роман
#700 в Жіночий роман
Відредаговано: 18.11.2026