Кіноадаптація новели Михайла Коцюбинського "Intermezzo"

Кіноадаптація новели Михайла Коцюбинського "Intermezzo"
Казка для дорослих
Автор - Волков Родіон

        Дійові особи:
        Він – ліричний герой
        Його утома –тінь, ритм життя, що нами керує
        Зневіра – сержант з фільму
        Надломленість – хвороблива жінка
        Депресія – жирдяй-ледар
        Розчарування -пусте
        Ниви у червні.
       Сонце.
       Три білих вівчарки – Шахрай, Лицемір, Зрадник
      Жайворонки.
      Залізна рука города.
      Людське горе.

1


Темне довге приміщення, заставлене офісними столами, неоновими лампами та дивними смердячими механізмами, що крутяться із противним гуркотом.
  ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ сидить за найменшим столиком, ущент заставленим різними паперами, дуже швидко пише від руки, доки весь аркуш не вкриється дрібним почерком. Справа від нього дебелий чоловік, що, мов американський сержант з фільмів, ЗНЕВІРА, підганяє його і влаштовує суворі виговори. За ним, в рядок, стоять ще п’ять столів, де, нудьгуючого вигляду люди сидять і чекають, поки він допише лист і кричать до нього.
  За ним видніється висока темна тінь(ЙОГО УТОМА), що керує його рухами як ляльками.
  В Ліричного Героя пусті очі і хибна посмішка. Нарешті, він дописує черговий лист, стрімко встає і під гучні вигуки біжить вздовж столів.

Л. Г.
 У мене готова резолюція! У мене резолюція! Затвердіть!

Перший чоловік, ЗНЕВІРА, смачно б’є по аркушу печаткою.
Друга, худа жінка, НАДЛОМЛЕНІСТЬ, ставить довжелезний підпис і милується ним.
Третій, ДЕПРЕСІЯ, жирдяй-лінивець, пише в кутку якийсь шифр.
Четвертий, РОЗЧАРУВАННЯ,  ледь глянувши, смачно плює на аркуш.

  Кожен рух начальства Л. Г. зустрічає бурхливою радістю. Врешті, він проходить усі столи. Йому кричать у спину. В самому кінці видніється апарат для знищення паперу. Поставивши галочку на великому графіку, Л. Г. опускає свою роботу в ящик і з захватом дивиться, як його нівечить машина. Обернувшись, він спрінтером біжить в початок кімнати і рвучко сідає за стіл, бере ручку, пише, пише, пише…
   На його столі стоїть велетенський будильник. Він раптово починає дзвеніти. 18.00, робочий день закінчився. Л. Г. втомлено починає збиратись, посміхається, але усі навколо вибігають і кожен ставить перед ним свої папери. Стоси, стоси, стоси безглуздих паперів.
   Л. Г. лишається наодинці. ЙОГО УТОМА позаду нього починає смикати за нитки, підбурюючи працювати. Руки і плечі Л. Г. тріпочуть, мов у ляльки, але, раптово, він обриває одну з них. Потім другу. Після не тривалої боротьби, він звільняється від свого насильника і перекидає стіл з паперами.
   Раптом, двері відчиняються і до приміщення самотужки починають вповзати кіпи паперу. Л. Г. в розпачі дивиться навколо, зупиняє очі на стіні. Там з’являється вікно, він чимдуж стрибає в нього, розкинувши руки і летить вниз.
  Навколо тільки блакитне небо і СОНЦЕ. Повз Л. Г. проносяться зграї ЖАЙВОРОНКІВ.  Він щасливо посміхається і сміється, однак, його накривають клуби чорного смогу знизу, від вулиць, а Сонце і Жайворонки зникають.
  Він дивиться на сталеве місто знизу і бачить, як до нього обертаються світлофори; темні дороги зміями звиваються, намагаючись кінцями вловити втікача; машини розгнівано сигналять, а поліцейський на перехрестку, взявши під козирок, лунко свистить.
   З-під землі виривається металева гусінь вагону метро. Залізобетонні і скляні руки тягнуться за Л.Г., намагаються вхопити і скинути вниз. Він настрашено дивиться униз і раптом починає падати.
   В повітрі він вповільнюється, починає швидко перебирати ногами, мов бігти і спокійно вливається у людський потік. Сірі люди довкола нього утворюють справжні стіни. Л.Г. опиняється у повному оточенні і раптом бачить, що він – єдиний кольоровий. Усе сіре. Люди починають видряпуватись одне на одного, будують цілі піраміди, щоби тільки побачити це диво. Натовп невпинно пхає його до рейок метро.
   Поїзд розгнівано гуркотить і, мов справжній бик, кидається на нього Л.Г. починає тікати, роблячи велетенські кроки і перестрибуючи цілі будинки. Він біжить, не в собі від жаху і ЗАЛІЗНА РУКА ГОРОДА(метро/паровоз з долонею в кінці) несеться за ним, повільно наздоганяючи. Раптом, місто лишається позаду. Рука вхоплює тільки повітря і Л.Г. падає обличчям у бурхливу зелену траву.

2.

 
  Зелені поля, без краю і зупинку. Л. Г. лежить горілиць і дивиться в темно-синє небо.
Навколо його голови і тіла росте пшениця, зелена, вихляста, на очах тягнеться в гору, до сонця і повільно наливається жовтизною. Л. Г. опускає очі і бачить, як з його тіла теж проростаю тоненькі стеблі трави. Вони укривають його зеленою ковдрою. Л. Г. широко зіває, розкидає руки і загортається травою і полем, мов килимом. Л. Г. закриває очі.
  Стеблі, що ростуть з його тіла, починають важчати, з них пробиваються яскраві червоні маки. Поли його зеленої ковдри тягнуться за горизонт. Трава змиває з нього одяг, час, соціальний статус. В траві лежить маленький хлопчик, сильно примруживши очі. Велетенські дитячі очі.
  Вид ока, мов планети. Червонувата орбіта, тепла атмосфера вкриває ядро. З туману і темряви до нього прямує примарний караван.
   Очі широко розкриваються. В атмосферу входять маленькі фігурки українських казок і легенд. Ось, козаки на чолі з Мамаєм. Лис-Микита і лісова братія. Княжий двір із скоморохами. Світлі дні і спогади. Казкові тварини. Все проходить у дитячу уяву і все це добре.
   Аж раптом, довжелезна череда смутних спогадів обривається. Із чорного забуття до ока лізуть ЙОГО ВТОМА, ЗНЕВІРА, НАДЛОМЛЕНІСТЬ, ДЕПРЕСІЯ, РОЗЧАРУВАННЯ. Офісні будні і темні меблі. Чорне захмарене небо на початку і в кінці робочого дня. Родина, яку засмоктує апарат, що знищує папір.. Розплавлений годинник Далі.
   Хлопчик чимдуж сильніше заплющує очі, картина ламається, він борсається руками у траві, немов намагаючись зупинити час. Відкриває очі. Важко дихає. Вже не дитина – Л. Г., втомлений, молодий чоловік.
   Він важко піднімає голову і дивиться, як по його грудях повзе божа корівка. Здуває її в траву.
   Небо темнішає. Л. Г. встає і йде по полю. Він бачить, як до нього простягають руки темні дерева далеко попереду, бурхлива річка далеко позаду, трава довкола і навіть сонце пробивається крізь темряву.

Л. Г.
Дякую вам, ниви у червні! Дякую вам, сонце, зозуля і жайворонки!

Л. Г. кричить, притиснувши руки рупором до рота.

Л. Г.
Пробачте, я мушу йти. Я не можу залишитись тут, з вами. Наскільки я люблю вас – і ненавиджу все попереднє, але без нього мене не існує. Простіть.

Л. Г. йде полем. Видніється хата, розрізана навпіл, показуючи своє нутро. Не хитрий побут, дерев’яні речі, сільський спокій і тихе щастя.
На зустріч Л. Г. несуться трійко псів. Його свистом зриває темні хмари і знову вирує захід сонця.

Л. Г.
Шахрай! Зрадник! Лицемір! Ну, де ж я від вас дінусь, мої найрідніші, найвірніші!

 В оточенні собак Л. Г. заходить до хати. Настає ніч.

3. Зоряна ніч.
  Л. Г. вийшов у чистий степ і сів між сонної трави.
  Він взяв із собою фарби й різний мотлох і щось почав говорити. Чи це з собою говорив, чи ще з кимось – але збоку долинало тільки «бу-бу-бу…Бо-бо-бо…».
  Він ліг горілиць на землю, відмахнувся від трави і підняв руку. Оцю зірочку сюди. А от цю сюди. Він сував їх по небу і тільки пригнічено бубонів, немов сперечався. Зовсім не та картина виходила. Зовсім зорі не ті.
  Він заходився перевести місяць, але той не слухався.
  Як тільки рушала одна з зірок – решта починали наздоганяти другу. Небо вигиналось в усі сторони, місяць кружляв на одному місці, а чоловік сидів і тихо говорив з Богом.
  Врешті, заплутавши усі, які ще міг зорі, Л. Г. взяв пензлик, макнув у світлу фарбу і провів. По небу розійшлася кривувата світла лінія, але ніч невпинно почала захоплювати її.
  Тоді він провів іще раз, потім іще.
  
  Л. Г.(сперечається, свариться)
  Бу-бу-бу!.. Бо-бо-бо…

  Додав інші фарби. Л. Г. заходився розфарбовувати небо, домальовував кольори і переходи, намагався намітити рожевим схід сонця, але завжди десь на небосхилі лишалась тінь.
   Він намалював світлий, щасливий день і мов потягнувся до нього – але тінь наздоганяла його. Знову панувала ніч і знову він сердито говорив із Богом.
   Врешті, ніч лишилась як тонка постать, що підійшла до нього по зеленій ниві і була звичайним селянином.
   Він мав невтішний вигляд і говорив гіркі речі. Людське горе не відпустило Л. Г.. Як тільки з’явився цей чоловік – на гіллі дерев захитались білі мішки.
   З них пішла червона кров, що всіяла узлісся цілою галявиною маків. А чоловік говорив і говорив. З-за його спини вийшла ЙОГО УТОМА і привітно подала руку. Л. Г. не відхилив її, але приборкав.
    Здалеку почувся паровозний гуркіт, свист. Показались металеві вагони. Вони немов наступали на зелені червневі луги, зминали ліси, висушували ріки – і скрізь навколо висіли білі мішки, з яких накрапала кров. Л. Г. рушив уперед, лишивши чоловіка. Вискочив на колію і понісся вперед, назустріч поїзду. До нього протягнулась ЗАЛІЗНА РУКА ГОРОДА – але Л. Г. був готовий. Він потиснув її і вернувся в місто. До боротьби, людей, втоми і болю.

2019р. Івано-Франківськ