Всередині скляної кульки

Якось прокинувся я від якогось шуму, уві сні мені навіть вуха позакладало. Щось гуло. Вікна, шибки в дверях, мої очі часом тряслися. Зовсім без тями я сновигав по темному коридорові, прямому наче рейка та заплутаному дужче лабіринту Міноса. Завертаючи до чергового тупика мені хотілося сміятися і я плакав. Нарешті, пробравшись в якийсь хід — намацав двері. Гул так само пресував все надовкола, зі стін сипалося, мостини кректали, перестукувалися.
Увійшовши, закрив двері і в тьмяному світлі масляної лампи розгледів нескінченно високий стелаж із соліннями на полицях. Так, це комора. Переді мною на полиці сидить мавпа, й так пильно дивиться мені в очі, із такою кмітливістю, ось-ось здається заговорить. А в лапах у неї кап-у-кап така ж мавпочка; я придивився, бачу: у неї ще менша мавпа, а у тієї ще менша, і скільки мені стачило гостроти зору, стільки я бачив тих мавп. На мить я задумався: що б то могла бути за порода мавп?.. Чи не мікрокосмічні це приматиди. Поки над цим розмірковував, навіть про гудіння позабув і тут раптом з темряви виходить Д. Х. і каже: “Число Пі неідеальне, тому що не безконечне”. А я одразу не второпав, думаю: “Це він про мої поневіряння? А чи хоче сказати, що ідеальне все те, що безконечне? А він знає число Пі? А до чого тут математика?! Ми говоримо про логіку, філософію, чи буття? А ми говоримо взагалі?!..” — перелякався шарудінням за спиною, обертаюся, а там амфітеатр Колізею і як маку: атеїсти в білих тогах, заворожено дивляться на цирк, заповнений кров’ю, вдивляються у ворухку але дзеркальну гладінь, кров плескає о стіни, бризкає навкруги, кропить глядачів. Все опанувала тиша... і гудіння. Воно сильнішає. Воно міцнішає. Воно стає невиносним, небезпечним, всеохоплювальним. Здається, це кінець. Гул розриває простір, хоча, стривайте, ось з його нутра ледве чутно звучить якась музика і в наступну мить вона прорвалася назовні, затінила та скасувала гул, стала сонцем, більшим за Бетельгейзе. Видовищно більшим. Я опинився в космосі; вогник масляної лампи розсіявся зірками, а мавпи, нестямно горлаючи стали лупити по клявішам друкарських машинок і уноситися вдалину, до горизонту подій, посеред якого мірно, гіпнотично обертався чорний круг. Важко було відвести погляд від цього круга. Я дивився на нього, а він на мене. Драматичне, фатальне споглядання. Від нього мене відволікли чиїсь слова...
Сонце щось говорить мені, но ж я по-сонячному не розумію, бачу лишень кольори, що вдаряють мені в голову і пролітають наскрізь. Я ні про що не думав, а тепер почав. І ось думаю, про те що думаю, що думаю про те — що думаю про те що думаю... “Бути чи зґути,—долинуло відлуння дразливих гидких нелюдських голосочків з космічних глибин,— ось це питання...” — “Неідеальне, не безконечне”,— вчулося позаду, а я нічого вдіяти не можу, усе думаю; кольори пробивають мою голову вже якісь незнайомі, тисячі небачених кольорів!.. Затим мільйони, мільярди, а потім усі разом, і тут я дещо осягнув... та одразу ж забув.

# # # # #
Грошова підтримка авторові:
https://buymeacoffee.com/oihivpouli