Розділ 63. Підписаний приговор

Розділ 62. Підписаний приговор

Белла зістрибнула з підвіконня й, підхопивши мене під руку, повела до сусіднього приміщення. Невеличкий будуар із нічною вазою, бочкою чистої води та зеленкуватим від часу бронзовим тазом відділяли від колишнього кабінету Леоніди декоровані двері. На столику біля крихітного віконця стояло кілька пакунків, дбайливо перев’язаних червоними атласними стрічками. Відьма зухвало схопила перший і поспіхом розв’язала банти. 

— Ти ж не проти, якщо я гляну першою, сестро? — посміхнулася вона, витягнувши капелюшок із темного оксамиту. 

Я глянула одним оком і відмахнулася. Хай дивиться — мені все одно вже нікуди його носити. Натомість я налила воду в таз і почала вмивати почервоніле від сліз обличчя. 

— Хто це прислав? — примружила очі відьма. — Такий несмак можуть носити хіба що в якійсь далекій провінції. Ага! Якась сестра Роза з Шарту. Не впевнена, де це знаходиться. Ви знайомі? 

— Кілька разів зустрічалися по справах, — кивнула я. — Я робила вигляд, що цікавлюся благочинністю, а вона займалася сирітськими домами для дівчат. Це була частина легенди Леоніди: продемострувати вищому суспільству мою добросердечність. 

— Оце вона пожартувала, — покривила вустами жінка. — А ця Роза робила вигляд чи справді опікувалася нашими? 

— Грала свою роль тільки я, — промовила я, стираючи рушником із очей сум. — Роза — добра жінка. Вона збирала кошти на якусь школу… 

— Богиня свята, а це що таке? — водночас захоплено й перелякано вигукнула відьма. 

Я поглянула через її плече й скривилася. У великій коробці, обтягнутій білим оксамитом, лежав інкрустований помаранчевими сердоліками срібний обренч. 

— Не тільки Леоніда мала чорне почуття гумору, Мардж. Інакше навіщо відьмі дарувати срібло? — нервово посміхнулася Белла, роздивляючись небезпечну коштовність. 

Обережно, щоб не торкнутися місячного металу, дістала конверт із дорогого паперу й відкрила його. Все стало зрозуміло: так пожартувати могла тільки інша відьма. Та сама відьма. 

«Любій Маджері в день весілля, від Феліцитати. Якщо ти читаєш цей лист, значить я…» 

— Пише, що помирає, — не дочитавши до кінця, я кинула конверт на стіл і відвернулася. — Я це вже знаю: ми бачилися в Лімбі. Стара доживала останні дні, а передати родову коштовність було нікому. В неї вся сім’я загинула багато років тому.

Белла недовірливо розгорнула конверт і з діловим поглядом пробігла очима по аркушу. 

— Вона просить її відвідати, — пробурмотіла вона, розбираючи звивистий почерк старої наставниці. — І знову Шарт! Якесь зачароване місто… Вперше про нього чую — і відразу двічі поспіль. Може, з’їздиш?

— У західну провінцію їхати не менше двох тижнів. Я вже не встигну побачити її живою, — похитала я головою. — Який у цьому сенс?

— Химерно, чи не так? Спочатку Алкі загинув, потім Леоніда, тепер Фіфа, — промовила Арабелла, повернувши записку до коробки. — Замість свята — суцільні похорони. Що тебе тут тримає?

— Він, — тихо відповіла я. — Я не зможу спокійно спати, поки не з’ясую все й не знайду винних. 

— Облиш ці нісенітниці, — втомлено промовила Арабелла. — Свого принца ти вже не повернеш. Тільки себе занапастиш. 

— Як ти можеш таке говорити? — обурилася я. — Я гадала, що ти мене розумієш. Ти також втратила свого чоловіка, билася за нього й досі не можеш забути. 

— І чого я досягла? — сумно всміхнулася жінка. — Все життя ховалася в темних підземеллях, тікала від псів матінки, наче скажений щур, і постійно чула прокльони сестер у спину. У погоні за минулим я ризикувала майбутнім. Фредерік усе дитинство мене майже не бачив. Добре, що він відкрив мені очі. 

— Але ж ти не зупинилася! Ти й досі намагаєшся з’ясувати, хто зачаклував ту стрілу, що влучила в серце Маркуса, — не втрималася я. — Я чула це від Актавшан. Ти не залишила пошуків. 

— Постривай, я ніколи не… — примружила очі Белла, та нас перервали. 

У кабінеті почулися чиїсь тихі кроки. Я рішуче відчинила двері, збираючись жбурнути в Адель щось важке, але зупинилася. Замість колишньої подруги переді мною стояли дві дівчинки. Одна тримала в руках сіру сукню монахині та міцні черевички, а інша — купу ганчір’я. 

— Луїза, — повеселішала я. — Рада бачити, що з тобою все гаразд. 

— Ми знайомі? — округлила очі дівчинка. 

— Взагалі-то так. Тільки я виглядала інакше, — посміхнулася я. — Пам’ятаєш чорнявого хлопця, з яким уклала договір у борделі? Це була я під мороком. 

— Якщо так, то ви не виконали домовленість, — суворо поглянуло на мене дівча.

— Вона зробила все, що змогла, — встряла усюдисуща Белла. — Будь певна, у Ванні не було шансу зберегти життя. 

— Зараз мова не про пані Джованну. Я ж бачила коштовності — за такі вбивають без роздумів, — похитала вона головою. — Ви обіцяли мене навчити нашого ремесла. Білявий чоловік забрав мене з борделю та привіз сюди. Сказав, що відтепер я буду працювати служкою. Це й є обіцяне навчання ремеслу?