Розділ 59. Поцілунок на прощання

Розділ 59. Поцілунок на прощання

— Маджері? — м’яко гукнув мене голос. — А ти що думаєш із цього приводу? 

— Що? — не зрозуміла я, ніби вперше поглянувши на стару жінку перед собою. 

Її побіліле від часу волосся нещадне південне сонце розфарбувало в червоний. Гротескні тіні блукали по зморшкуватому обличчю, мимоволі змушуючи мене зіщулитися. Декоровану заморськими гобеленами кімнату пронизували багряні промені. Вочевидь, денне світило вже торкнулося лінії горизонту, занурюючи портове місто у всі відтінки полум’я: від ніжного кольору рожевого персика до шовково‑рубінового, майже черленого. Якщо небо над морем вдягається в червоний камзол — завтра чекай бурі. У Пенефорісі всі це знають. Кривавий захід сонця не до добра. 

— Маджері, люба, ти взагалі мене слухаєш? — примружила очі жінка. 

— Так, матінко, — кивнула я й, розуміючи, що від мене хочуть почути, обережно додала: — Я абсолютно з вами згодна. 

— Чудово! — задоволено сплеснула руками Леоніда. — Тоді давайте ще раз подивимося план розсадки. Де ж він був? 

— Ось, пані голова, — усміхнувся Алкі й галантно подав кіпу паперів. 

Подумки я відзначила, що якби переплести їх, то вийшла б чимала амбарна книга. Це не дивно, охочих було чимало. Усі вельможі прагнули потрапити на весілля століття, та не кожному знайшлося місце за столом. 

— Любий, скільки разів я просила називати мене матінкою? — весело всміхнулася вона у відповідь, підморгнувши молодому монарху. 

Він мовчки кивнув, приймаючи її думку, й лагідно стиснув мою руку. Леоніда витягла з кисету пенсне, поспіхом переглянула папери й тицьнула сухим пальцем в один із аркушів.

— Я пропоную пересадити принца Гравілона за мій стіл. 

— Він мій шафер і сидітиме поруч зі мною, — наполіг Алкінестр. 

Сьогодні він був на диво м’яким. Ні, Алкі ніколи не дозволяв собі грубо розмовляти з Леонідою. Вона була головою релігійної організації та просто — дуже впливовою. Але такий м’який тон був йому не властивий. Більшість вельмож просто не розуміють, що можуть здатися комусь грубими. Якщо мене колись спитають, яким був Алкі, я відповім: він завжди був собою. Та не цієї миті. 

— Місце поруч із тобою займе його світлість, — прошепотіла я. — Це було в ранковому листі. 

Алкі скривився, наче ковтнув із кухля настоянку червоного перцю, але змовчав. Я співчутливо поглянула на нього й вирішила запропонувати своє бачення. 

— Якщо поміняти столи та переставити скульптури… 

— Ні, ні, люба, — заперечливо помахала, унизаним перстнями, пальцем Леоніда. — Якщо ми будемо ще й столи переставляти, то це буде весілля вже наступного століття, а не теперішнього. Вів’єн цього не переживе. 

— Може, це й на краще, — пробурмотів Алкі, і ми розсміялися. 

Жартувати над королевою разом із коханим було моєю улюбленою справою. Коли ти самотужки іронізуєш із монархині, злі язики можуть прирівняти це до державної зради, а якщо в гру вступає її син — зовсім інша справа. Ніхто й бовкнути зайвого не наважиться. Вів’єн, звичайно, усе передадуть, та без розголосу. 

— Пийте краще чай, діти, — криво всміхнулася Леоніда, відсьорбнувши золотавий напій зі своєї філіжанки.

— Я не буду чай, — різко відповіла я. У роті пересохло. Десь у глибині прокинувся підступний змій пам’яті, та я не змогла вхопити його за хвіст. 

— Все нормально? — спитав Алкі й занепокоєно поглянув на мене. Відчуття його турботи подіяли на мене, мов заспокійливе. 

— І коли це я встигла зненавидіти чай? — майнула в голові думка. — Тим паче, у матінки завжди були найкращі сорти. 

З прикрашеного блакитними вензелями порцелянового горнятка йшов тонкий аромат гірких квітів апельсину. Цей запах сколихнув цілий вир відчуттів суперечливих відчуттів. Хвилюючих, з присмаком забороненої спокуси та небезпеки. Тільки звідки вони в мене взялися?

Леоніда ніколи не вміла економити. Може, це й не було в стилі монахинь, які звикли жити в колі заборон та обітниць, але для такої поважної персони зробили виняток. Під її пильним наглядом я зробила один маленький ковток і вдавано посміхнулася. Розслабитися повністю не вдалося, та це й не було можливим у присутності матінки. 

— Просто весільна втома, не звертайте уваги, — відповіла за мене Леоніда, махнувши рукою. — Так, ви не проти, щоб принца Гравілона пересадили за мій стіл? 

— Як скажете, матінко, — відповіли ми в унісон, і обоє знову розсміялися. 

— Чудово, — жінка задоволено примружила пронизливі сірі очі і цокнула язиком. — Але якщо він одягне на церемонію ту дурнувату хутрову накидку з головою барана, то я за себе не відповідаю! 

— Про що мова? — не зрозуміла я. 

— Ти забула? — здивувався Алкі. — Вілл привіз вільчуру зі шкури барана з півночі та відмовляється з нею розлучатися. 

— Хай одягає. Буде замість блазня на прийомі, — знизала я плечима. 

Леоніда перелякано округлила очі, хвилюючись за наслідки, які міг спричинити мій гострий язик, та дарма. Алкі гучно розреготався з мого жарту. Насправді я була серйозною, як ніколи. Вілл, тобто Гравілон, молодший брат Алкінестра, добряче всім настогид своїми витівками. Брати були схожі між собою, як місяць із сонцем, хоча, на мій подив, непогано ладнали. Щира нелюбов до королеви Вів’єн кого завгодно може об’єднати.