Розділ 56. Танець тіні та світла

Розділ 56. Танець тіні та світла

Моїх рук м’яко торкнулися холодні долоні. Я покликала її — і вона прийшла. Диво, що може створити суміш надії, безвиході та жаги до життя. Ця сила вкотре допомогла мені: врятувала від темряви забуття й змусила набирати повні легені кисню для нового подиху. 

— З тобою мій брат. Я відчуваю його там, нагорі, — прошелестів тонкий голос з-під чорної вуалі. — Навіщо ти покликала ще й мене, відьмо? Я хоч і вартова, та не вмію битися. Я лише та, що може забрати твої сльози. Та тобі це вже не потрібно. Отже, навіщо ти мене покликала, відьмо? 

— Я прошу тебе повернути річ, яку віддала тобі за послугу, — впевнено промовила я. 

— Це неможливо, — знизала плечима хазяйка цвинтаря. — Те, що віддано Смерті, не повернути назад. 

— Знаю, — погодилася я. — Та можна спробувати домовитися про обмін. 

— Золото та каміння мене не цікавлять, — зухвало мовив дух. — Що ти можеш дати мені такого, чого я ще не маю? 

— Єдине, чого ти прагнеш понад усе — спокій, — прошепотіла я. — Хіба не цього ти бажаєш отримати, коли забираєш чужу печаль? Ти хочеш спокутати свою провину й знову побачити коханого. Чи я не права? 

Вона відчутно завагалася. Я зрозуміла це, хоча й не мала права торкатися її пораненого серця. Ніхто не мав. Люди залишаються людьми навіть після смерті. Вона не була винятком. Ніхто не стане забирати чужий тягар просто так. 

— Що ти пропонуєш? — нарешті промовила вона. 

Витягнувши з сумки прикрашений дрібними мушлями коричневий мішечок, я простягнула його сумній пані. 

— Цей амулет — символ початку й кінця, — промовила я. — Він поставить крапку в твоїх стражданнях та подарує омріяний спокій. І, можливо, зустріч із коханим. 

— Напевно? — перепитала вона. 

— У цьому світі тебе тримає не жалоба, а сором, — прошепотіла я. — Не знаю, що ти зробила, та мені й не треба цього знати. У моїх руках — твоя остання спокута. Ти зможеш рухатися далі і рано чи пізно зустрінешся зі своїм коханим. Якщо віддаси мій кулон — цей амулет стане твоїм. 

— А якщо це не спрацює? — недовірливо запитала вона. 

— Тоді угоді кінець, — знизала я плечима й посміхнулася. — Це твій єдиний шанс. Інша дурепа з такою пропозицією може з’явитися хтозна-коли. Ти чекала на це побачення вічність. Чи готова ще чекати? 

Морально я очікувала більш напружених перемовин і була ладна повзати на колінах, молити та ридати, аби тільки випросити цей клятий кулон. А він навіть мені не подобався! Я берегла його лише як пам’ять про вечір нашого знайомства з Алкі — не більше. 

Повільними рухами хазяйка кладовища розстібнула верхні застібки своєї сукні. У сяйві місяця чорний камінець на її шиї заграв мерехтливим блиском. Вона розстібнула ланцюжок, простягнула його і забрала мішечок із моїх рук. 

— Якщо ти мене обманула, відьмо, я ніколи цього тобі не пробачу, — прошелестів голос з-під вуалі. 

Спокута. Багато хто прагне отримати прощення, та більшість не розуміє: для цього не потрібно купувати анафему чи жертвувати шалені кошти в храм. Відкупитися від важкого каменя на серці — погана ідея. Заплатити можна лише власною душею. Кожному, хто хоче полегшити її, слід просити про це з відкритим серцем. А чи просто це зробити — залежить тільки від вас. 

Чому я про це згадала? Яку релігію можуть сповідувати відьми, певно, поцікавитеся ви. У кого ми просимо прощення? Згідно з народними віруваннями, ми тільки те й робимо, що танцюємо з дияволом біля ритуальних вогнищ голяка. Але відьми існували ще за часів, коли про диявола ніхто й не чув. З ким тоді ми повинні були танцювати раніше, щоб отримати право бути собою? 

«Так, вони ж усі повії», — відповість вам пересічний містянин. — «Їм байдуже, з ким танцювати, аби тільки накликати чорне око на добрих людей». Багато б я віддала, щоб заткнути пельки таким знавцям. 

Ми не потребуємо прощення від якоїсь вищої сутності. Наші гріхи — лише на нашій совісті. У яснооку богиню більшість колег по ремеслу вірять не більше, ніж у Вакха, чия мармурова статуя загрозливо нависала наді мною. Нам не треба вірити в існування того, що ми й так відчуваємо. 

Боги, духи та інші потойбічні істоти сприймаються нами так само, як людьми сонячне світло чи холодний протяг. Приємно, коли промінчик лагідно лоскоче тобі обличчя, та варто заснути просто неба в сонячний день, і твоя шкіра перетвориться на суцільний опік. Здається, до цього все йшло. 

Статуя Вакха ще не ожила, і Шакс не прийняв свій справжній облік, але нутро підказувало мені, що мить «чарівного» перетворення не за горами. Біле світло, що плинуло від мармуру, почало різати око, тому я намагалася не дивитися в той бік. Але й споглядати траурний образ хазяйки кладовища я теж не хотіла. 

Під час нашого знайомства під вуаллю виявилося моє власне обличчя, що, відверто кажучи, було моторошно. Нікому не раджу передчасно побачити на собі відбиток смерті. Нервово смикнувши головою, я поправила рукою настирливу прядку рудого волосся. За час перебування у тілі Ілсе я вже й забула, наскільки впертим може бути мій неслухняний чуб.