Розділ 55. У тенетах сумнівів

Розділ 55. У тенетах сумнівів

Ви колись пробували втекти від павука, опинившись у його власній павутині? А я пробувала. Поки що, правда, не дуже вдало виходило, але все ж краще, ніж у метеликів чи мух. Павук був не просто швидкий — він був надзвичайно швидкий. Перебираючи тонкими лапками, він встигав бути всюди. Поки мені щастило ухилятися від його стрімких атак, та жодна вдача не могла тривати вічно. 

Крім цього, мене спіткало напрочуд невчасне відкриття. Я нечасто сюди заглядала й не знала, що у Лімбі можна відчувати втому. До цієї миті. Сили бігти ще залишалися, та забита щиколотка нагадувала про себе. Навіть якби нічого не боліло, бігати колами по заплутаним коридорам від химерного павука було б дурною ідеєю. Рано чи пізно Леоніда знайде спосіб подолати хазяїна цвинтаря й прийде по мене. Тож що робити з павуком? 

Гарне питання, на яке в мене не було відповіді. Поки що не було. Головне зараз — добратися до статуї лжебога. На відміну від павука, деякі ідеї з приводу застиглого демона в образі Вакха у мене було. Спосіб був у стилі Белли: зухвалий, сміливий та нестандартний. Якщо виживу, то частіше навідуватимуся на заходи нашої спільноти. По книжках усього не вивчиш. Тут потрібен живий обмін досвідом. 

План був на трієчку. Я б не здивувалася, якби він пішов псу під хвіст. Проте будь-який план у моїй ситуації — це краще, ніж нічого. На чому він був побудований, ви, можливо, поцікавитеся? Магія не терпить випадковостей та збігів обставин. Власне, вони іноді трапляються, але не такі великі і не так часто, якщо вона присутня в рівнянні. 

Тому в мене зараз був лише один шлях — бігти вперед і не озиратися. Рухати головою не було потреби. Павук і так надовго не давав про себе забути. Скоріш за все, ця біганина тривала б ще довго й закінчилася моєю загибеллю, якби Лімб знову не розпочав свої астральні ігри. Довгий звислий коридор, який мав привести мене до атріуму, раптово закінчився стіною, в яку я врізалася на повному ходу. Те, що я в пітьмі сприйняла за ще одну перешкоду з павутиння, яку можна проскочити, виявилося цеглою. 

Сіра павутина прийняла мене в свої обійми, мов брудна пухова перина, та пом’якшила удар. Я заплуталася в ній і прилипла, немов дурна комаха. Павук зрозумів, що здобич потрапила в його тенета, та переможно застрекотав. Потворна отрута стікала з його хеліцерів смердючими бурими краплями, та залишала пекучий слід на підлозі.

— Срака-мотика! — вилаялася я, намагаючись дотягтися до сумки. 

У ній лежали ножиці. Вони були тупі, як і більшість моїх рішень у житті, та все ж це було краще, ніж нічого. Ледве звільнивши одну руку, я таки дотягнулася до них, витягла й почала швидко кромсати павутину великими шматками. Як я давно вже зрозуміла, лайка — це найпростіша магія, доступна кожному. Що б ти не робив, із нею на вустах усе проходить простіше. 

Павуку не сподобалося, що здобич намагається вирватися з його капкана, і він стрибнув. Якби в Лімбі існував час, я б подумала, що він сповільнився. Велике, вкрите чорним хутром тіло наближалося до мене в елегантному стрибку. Я бачила його червоні очі, сповнені ненависті, і відчувала сморід отрути. 

Скрикнувши від передчуття неминучої смерті, я наосліп виставила перед собою ножиці, без жодної надії сподіваючись, що вони мене захистять. Пролунав гучний хруст. У голові майнула думка, що це мої ребра не витримали удару чималої павучої туші. Та більше думати я не могла. Біль захлиснув мене у свій чорний вир, і здавалося, що я ось-ось потону в ньому, захлинуся й більше ніколи не відчую нічого іншого. 

Він їв мене зсередини, мов стиглий фрукт пожирає гниль. У голові палав вогонь, який був не рівня моєму колишньому полум’ю. По м’язах пішли судоми. Все тіло затремтіло, і я зрозуміла, що це кінець. Понівечена рука вже не могла втримати ножиць, та в них вже не було потреби. Я повільно помирала. Наче ті щури, чиї сірі тіла вкривали сад. Мов Фокіон, який залишився лежати десь на горі. Як мій любий Алкі, якого забрало море. 

Коли світло в очах згасає, а біль минає, ти відчуваєш спокій. Ось воно як, помирати. Ніхто мене тут не знайде, ніхто не заплаче над могилою та не запалить поминальних свічок, згадуючи руду зухвалу відьму, яка любила приймати хибні рішення і завжди закохувалася не в тих хлопців. 

— Прокидайся, дурне дівчисько! — пролунав у голові нестерпний вереск. — Зберися та відкрий очі! Негайно! 

— Це хто? — здивувалася я, несміливо спитавши. — Бабусю, це ти? 

— Яка я тобі бабуся, шмаркля ти малолітня? — вереск лише наростав і, здавалося, заполонив увесь мій затьмарений отрутою розум. 

— Фіфа? — здивовано подумала я. — Дідько! Сильно ж я нагрішила за життя, якщо в потойбічному світі мене зустрічати відправили саме тебе. Який сором… Свята богине, хоч би Делія про це не дізналася. 

— Що ти верзеш? Як ти мене назвала? — не зупинялася стара вчителька. — Я не померла! 

— В сенсі не померла? А чому тоді я тебе чую? — не зрозуміла я. 

— Бо ти дурепа, якої ще не бачив світ! Ось чому! — задоволено закінчила Феліцитата. — Байдуже. Запам’ятай: у Вахка дві маски, дві таємниці! Відкрий очі негайно! 

Якщо мене колись спитають про цю розмову, я всім доводитиму, що очі відкрилися самі. Болю й справді не було. Він стікав із моєї руки бурою рідиною на підлогу. І накрапало чимало — ціла калюжа зібралася біля моїх ніг, у якій, кволо дригаючи всіма лапками, лежав павук. З його грудей стирчали ножиці.