Розділ 54. Верховна стерва

Розділ 54. Верховна стерва

Ніби зачарована нитка зі стародавньої легенди про Ореанду, павутина вела мене крізь тіні. Цього разу — навряд чи до зірок. Хоча ні… Ця падша «зірка» отримує від мене сповна. Простим копняком під зад я точно не обмежуся. Усміхатися в обличчя, підтримувати, співчувати горю, супроводжувати весь шлях до самого кінця — і встромити ножа в спину. Ні, навіть не ножа — цілий зачарований меч Ескалібур зараз стирчав із мого багатостраждального серця. Белла… Все це в твоєму стилі, сестро. Недарма ж тебе прокляли колеги по ремеслу та відмовилася сім’я. Ненавиджу тебе. 

Ще одна жертва великої павучихи зустрілася майже одразу. Якби не дороговказна павутина, я б не помітила тіла, що непорушно лежало в коридорі третього поверху. Я проходила тут кілька разів і не звертала уваги. Або ж Лімб приховав його від мене, вичікуючи слушного моменту. 

Чоловік ніби на хвилинку приліг відпочити на софі після важкого дня. Груди ще повільно здіймалися, але я й без підказки дару розуміла: ця людина не житиме. Місяць, ніби почувши мене, ковзнув своїми променями по незнайомцю, і у відповідь заблищали рожеві діаманти.

— Фокіон, — вражено прошепотіла я.

Від вроди чаклуна не залишилося ані краплі. Хто б що не думав: Смерть і краса — взаємовиключні поняття. Якби не унікальна прикраса на його поясі, то в цьому почорнілому від пухлин тілі я б ніколи не змогла впізнати яскравого, неймовірно харизматичного чоловіка, який ще цього ранку широко мені всміхався та фліртував. Здавалося, що й зараз посмішка не полишила вкрите страшними пухирями обличчя, та я знала: це гримаса болю. Як, власне, і в демона, якого він допоміг привести в цей світ. Тільки ось великого маркіза пекла подолати було набагато складніше. Чари змогли скувати його, але не перемогти. 

Іскра життя ще мерехтіла в тілі Фо, але отрута невпинно випивала його час. Гірка іронія. Мов із клепсидри в кабінеті чаклуна життя полишало його крапля за краплею. Якби я не знала, що хазяїн цвинтаря тут ні до чого, то подумала б, що це його прокляття. Недарма люди кажуть: «Хто вкраде у мерців — скоро сам до них доєднається». 

Стара приказка змусила мене замислитися. Зваживши всі «за» та «проти», я вирішила ризикнути. Обережними рухами, щоб не порвати вказівну павутину, я відкрила замочок на коштовному обренчі та зняла його з Фокіона. 

Чоловік кволо ворухнувся і тихо застогнав, благаючи про допомогу, та я нічого не зробила. Після путрифікації рідко виживають. Духу-захиснику пощастило: він не відчував болю, тому й зміг дібратися до рятівного кола з квітів. Чаклун такого шансу не мав. Він ув’язався в мереживо інтриг не тієї відьми. Ніби яскравий метелик, Фо залетів у пута великої павучихи та став черговою здобиччю. Ця чародійка не знала пощади і не залишала свідків. Мабуть, Джованна також уже зробила свій останній подих перед тим, як замовкнути назавжди. Фредерік… Щось тобі не щастить з оточенням. 

Поклавши обруч у сумку до інших речей, я кинула останній погляд на нещасного чаклуна й рушила далі. Нема чого сльози лити по розбитому глечику. Якби він мені все розповів чи хоча б натякнув — міг би вижити. Сам винен. 

Ось так непомітно, маленькими кроками по доріжці з химерних інтриг та рокових знамень ми дійшли до третього факту про Лімб. Його знають усі, хто хоча б раз сюди спускався: простір тут постійно змінюється. Там, де були двері, за мить може постати глуха стіна, а замість галявини серед лісу з’явитися озеро з кришталевою водою.

Наче в театральній виставі, ніч відкрила свою завісу, явивши моїм очам чарівну і водночас лякаючу картину. У світлі повного місяця на відкритій веранді, ніби справжня павучиха у великому коконі з лози дикого винограду, сиділа жінка.

Якби я не розуміла, наскільки небезпечною є ситуація, то розреготалася б на все горло. Це все сильно нагадувало одну з тих дурних казок, які так любила Делія. Щоб вкрасти владу, зла відьма занурила королівський палац у вічний сон, засіла у високій вежі та плела полотно зі змов і проклять. У неї навіть веретено було в руках! Чародійка намотувала на нього павутиння, безупинно промовляючи потаємні слова. Від Белли такого ганебного кліше я не очікувала. Що-що, а оригінальності цій відьмі ніколи не бракувало. 

Майже як у хазяйки кладовища, її високу зачіску з чорного блискучого волосся покривала тонка траурна вуаль. Витончена настільки, що мереживо здавалося невагомим. Легкий вітерець сколихнув його, і я ледь втрималася від крику. Моє серце впало і розбилося на друзки, а замість нього відкрилася зяюча діра образи. 

— Твою ж мать! — зірвалася з моїх вуст лайка, достойна портових кварталів. — І як я тільки могла вам довіряти весь цей час? 

Почувши мій вереск, елегантним рухом жінка відклала веретено, підняла з обличчя вуаль і криво посміхнулася. На мене дивилися іронічно-пронизливі, немолоді сірі очі. 

— Ані сивини, ані зморшок, — ледь змогла вичавити з себе я. — Бачу, темна магія вам неабияк пасує, матінко Леонідо… Щоб вас чорти драли в повний зріст! 

— Чого я тебе вчила, Маджері? Окрім манер, звісно. Ніколи й нікому не довіряй, — стомленим голосом промовила чародійка. — Досить називати мене матінкою, я відреклася від престолу. Чи поштові голуби з новинами не долітають у катакомби, якими ти повзала через свою дитячу примху — робити перше, що спаде на думку?