Розділ 53. Дві маски Вакха

Розділ 53. Дві маски Вакха

Вже бозна‑скільки часу я тинялася залитими місячним світлом коридорами Літнього палацу і не могла його впізнати. Розкішний маєток не встиг стати для мене домом, але я провела тут достатньо часу, щоб закохатися у його вимощені дорогим пісочним мармуром просторі зали, розписані стіни, які перетворювали кімнати на підводне царство, та головне — солоний аромат моря, яким, здавалося, він просочився повністю. Усе це розчинилося в сірих путах магії, ніби й ніколи не існувало. 

Сіре павутиння перетворило будівлю на нічний кошмар, від якого хотілося якнайшвидше прокинутися. Хоча я так і не помітила жодного павука, їхні творіння звисали химерним серпанком зі стелі, перекривали проходи та перетворювали кришталеві люстри на клубки ниток. Щоб пройти далі, часто‑густо доводилося витягувати з сумки ножиці, які випадково забула забрати Актавшан. Тупе лезо набагато краще справлялося з павутинням, ніж мої руки. 

Спочатку я думала, що мене веде за собою голос. Він то розливався у просторі гучним сопрано, і здавалося, що його таємнича володарка ось‑ось опиниться за наступними дверима, то стихав до майже нечутного шепоту, гублячись у тінях. 

Так тривало, поки дорога знову не привела мене до мармурової статуї Вакха. Бог світився білизною в місячному сяйві, ніби випромінюючи світло зсередини. Я оглянула його, ще раз іронічно підмітила, що кленовий листочок могли б почепити й більший, як для такого велета, і втомлено вмостилася на підлогу.

Переступаючи поріг, я гадала, що мене тут чекатимуть. Повинна ж існувати причина, чому захисне закляття пропустило мене в маєток. Але, вочевидь, зустрічати ніхто не поспішав. 

— А що ти очікувала, Мардж? Червоної доріжки з пелюсток троянд? — прошепотіла я самій собі. 

Чого я насправді очікувала, було важко сказати. Можливо, бійки з демоном після короткої й болючої сутички з гадом Фо. Все гучніше лунала в голові думка, що я просто гаю час. Та це було неможливо. Лімб просто не знає, що це таке. У первісні часи, коли земля була молодою й народився Лімб, хтось великий і могутній просто забув додати в нього цю природну величину. 

Чарівники вважають, що мить створення припала на фазу Селени, тому весняна повня залишилася тут навіки. У кожного вона була різною: тепла та лагідна, містична й загадкова чи холодна та пронизлива. Все залежало від тебе. Ця повня була напрочуд гнітючою. 

Коли ти потрапляєш в астральний простір — час для тебе зупиняється. Навіки залишитися в Лімбі, щоб уберегти себе від старості та смерті — не варіант. У будь‑якому разі твоє тіло залишиться в реальному світі і буде підкорятися всім його законам. Та є відмінність: фізичні відчуття твого тіла тут стають несуттєвими. 

Мабуть, саме через це Фіфа перемістилася в уявний світ — щоб не відчувати страшного болю на смертному одрі. Хтось назве її боягузкою, яка тікає від проблем, а не пробує їх подолати. Так вважатиме кожен, хто не відчував болю сильнішого за порізаний палець. Хотіти позбутися болю — не соромно. Питання лише в тому, яким чином ви це робите. Думка про стару наставницю змусила мене згадати, чого вона мене вчила: 

— Запам’ятай, люба: навіть у повністю голої відьми завжди повинні бути козирні карти в рукаві, — лунав у голові її голос. 

Де взяти ті самі рукави зараз — було для мене загадкою. Щось же в мене має бути? Висипавши вміст своєї сумки на мармурову підлогу, я задумливо розглянула варіанти. Пляшечка із закляттям пошуку, від якої вже не було жодної користі, світилася бляклим сяйвом. Не дивно. Пункту призначення я досягла. 

Двома пальцями, щоб не обпекти їх, я обережно повернула пляшечку назад до сумки. Окрім загадкових подарунків від острівної відьми, з якими я не розуміла, що робити, там ще були ножиці, які забула забрати Актавшан, мій маленький записник та рубінові підвіски з полум’яними птахами. Ну й чорне дзеркало з обсидіану, звичайно. Не густо. Куди поділилися всі інші речі — годі було й питати. 

— Як же вона там казала? — силкувалася згадати я слова Естер. 

Зазвичай я не скаржилася на погану пам’ять, але патетичні розмови про вічність давалися мені важко. Слухати розповіді Анатоля взагалі було нестерпно. Філософські роздуми про високі матерії навіювали на мене сум. 

— У будь‑якого магічного предмета повинна бути своя ціль. Невже не можна нормально розповісти про властивості подарунків? — гнівно пурхнула я, напружуючи пам’ять. — Як же там було? Коричневий освятив якийсь великий змій. Він символізує кінець і початок усього сущого, а інший благословила його дружина. Наче блакитний — це шлях, а коричневий — її початок і кінець. Подивимося, як мені це може допомогти. 

Взявши блакитний мішечок, я задумливо покрутила його в руках і обережно розв’язала. Повітря наповнили аромати котячої м’яти, чорного перцю та чогось віддалено схожого на лемонграс. З першого погляду це був звичайний мішечок, набитий сумішшю трав. Нічого особливого. Хоч зараз можна було б зробити з нього смачний чай. 

Прикривши очі, я спробувала використати дар Ілсе. Амулет ґрі‑ґрі слабко запульсував барвистими іскрами, прокидаючись від сну. Зазвичай магія має один колір, а ця була ніби веселка на небі. Я торкнулася її, витягнула кілька райдужних ниток, випустила їх назовні й, у передчутті чогось цікавого, широко розкрила очі. На превеликий жаль, нічого не відбулося. Дорога не з’явилася під моїми ногами, а статуя стародавнього бога непорушно нависала наді мною, мовчки насміхаючись.