Розділ 52. Лімб

Розділ 52. Лімб

Мор'гхул Ірра Шакс.

Чорне полум’я горить. Павук у могилі лежить.

Мертва крига не розтане, час у зашморгу стоїть.

Заради мого діла, 

збережи його тіло.

Тліє остання зоря. Спить під попелом земля. 

Що було життям колись — стане тінню небуття.

 Замикаю вічний круг. 

Гасне зір і гасне слух. 

Нитки ночі сплітаю в коло. Тінь павуча не пустить доло.

Дух застиглий хай тремтить. Павуча отрута життя пригнетить.

Кров і попіл — ключі мої. 

Зачиніть браму темної землі.

Мор'гхул Ірра Шакс і павук.

Ці слова не віщували нічого доброго. І річ була навіть не в тому, чиє страшне ім’я лунало серед його строф. Шакс… До зустрічі з великим маркізом пекла я була морально готовою. Більше за демона мене лякав голос, який шепотів ці забуті слова. Лютий мороз темної зимової ночі, що закрадався в саме серце, був лише тінню того жаху, який наводив на мене цей голос. Стародавні провидиці з храму богині ще за часів правління сяючої Сивіль передрекли, що сонце згасне і перетвориться на чорну діру, яка поглине весь світ. Тепер я зрозуміла, про що насправді йшла мова. Це була вона — справжня ніч душі, без романтизму та блискучих прикрас. 

Павуче закляття, яке перетворило маєток на неприступну твердиню, з легкістю пропустило мене всередину. Іншого я й не очікувала. Внутрішнє чуття підказувало, що поки я потрібна живою. Кому саме потрібна? Гарне питання. Та відповідати на нього — ні собі, ні вам, мої любі, я не буду. Не хочу помилитися у своїх судженнях. Така помилка може дорого мені коштувати. 

Врешті-решт — всі демони спокусники. Така їхня природа. Ображатися на демона за те, що він захотів заволодіти тобою — те саме, що ображатися на вогонь, який тебе обпік, чи сердитися на лезо, яке поранило. Даремно витрачений час і сили. Вогонь треба загасити без зайвої метушні, але спершу кинути в нього лезо, щоб воно розплавилося. 

Диявол має багато масок, облич і голосів. Він не пропонує, а лише показує: блиск золота, аромат влади, дотик слави чи надію на спасіння. Тільки забажай — і все це буде твоїм. За невеликої умови, звісно. І ти сам простягаєш руку, бо спокуса — це не зовнішній ворог, а твоя власна тінь, що шепоче з глибин. А вибір лише за тобою. Ніхто ні до чого не змушує силою. Я зробила єдиний правильний вибір — не піддалася спокусі робити поспішні висновки, поки не отримаю доказів. 

Гадаю, я зробила правильно, що вчасно затулила ніс. Такої бридоти в житті ще ніколи не відчувала. Щойно моя нога ступила на поріг Літнього палацу, на мене ніби впала липка вуаль гнилого смороду. У голові запаморочилося, а повіки самі собою почали змикатися. Кажуть, що Сон — двоюрідний брат Смерті. Як і кістлява, він переносить нашу душу у свої чертоги, але, на відміну від рокової сестри, завжди повертає назад. Майже завжди. 

Чорним котом він підступно підкрався, зненацька заколисавши мене у своїх м’яких обіймах. Я навіть муркотіння почула. Хіба таке можливо? А чому б і ні. У снах можливо все. Як давно я не спала… Відчуття легкості оповило тіло, змусивши нарешті розслабитися й відчути омріяний спокій. Спокій. Я вже й забула, яке смак має це слово. Для мене зараз воно смакувало… котячим хутром. 

— Срака! Що це зі мною? Розляглася тут, мов корова на пасовиську, — вилаялася я, через силу розплющуючи очі. 

Ця нелегка справа вдалася мені не з першого разу. Десь із третьої спроби, я змогла подолала сон. Повіки злипалися, ніби їх залили смолою, і очі відмовлялися відкриватися. По щоках пройшлося щось тепле — ніби сонячний промінь торкнувся шкіри серед магії ночі, і це допомогло оговтатися від мороку. 

Я повернула голову й побачила навпроти себе два великі бурштинові ока, що мерехтіли мінливим світлом. Крик жаху мимоволі вирвався з горла, лунко відбиваючись у темній порожнечі. Хоча чому темній? Якщо подумати, то темрява не була суцільною. У великі вікна палацу на мене дивилася повня у всій своїй красі та силі. Її сріблясті промені ніжно торкалися сірого хутра кішки, яка пильно стежила за мною. 

На диво, вона не злякалася й не втекла, а навпаки — тулилася до мене теплим тільцем. Відчуття живої істоти поруч подарувало сяйво надії, що бодай хтось залишився живим у цьому царстві мертвих. Якщо десь жевріє іскра життя, то Смерть не перемогла повністю. А отже, не все ще втрачено. 

— Де це ми з тобою? — прошепотіла я, чухаючи тваринку по кудлатій голові. 

Кішка не відповіла. Якщо, звісно, не вважати муркотіння сірої пронири за відповідь. Котячої мови я не розуміла — я ж не Делія, яка і її колись вивчила, тому почала роздивлятися навколо. Королівський палац занурився у мінливі сутінки. Німфи та русалки, зображення яких майстерно прикрашали стіни, купалися в місячному сяйві й здавалися живими. Морські діви ніби щойно вийшли з темних глибин, щоб відсвяткувати фазу Селени та зустріти мене в цьому похмурому місці. Чарівна картина.