Розділ 51. На півшляху у ніч 

Розділ 51. На півшляху у ніч 

Факт, що після моїх слів Аксерткан вітром помсти примчить у Літній палац, щоб особисто заткнути мені рота, не потребував доказів чи обґрунтувань. Іншого я й не очікувала. Мабуть, він уже встиг змінити свій розшитий золотом парадний костюм на обладунки та осідлати коня. Він ненавидів ганебне слово «альбінос» усім серцем. Я це знала, тому й натиснула на найболючішу рану. Отака я погань: ладна образити старого друга, бо попри все хочу вижити. 

Ані силою, ані знаннями Аксерткан не поступався іншим чародіям. Ба більше — хлопець мав гострий розум та жагу до знань. Якби він виявився посередністю, то за незвичну вроду ніхто б і слова не сказав, а може й навіть пожалів бідного хлопця. Талант — єдине, чого не можуть пробачити наші колеги по ремеслу. 

Коли за примхою долі я відбила Аксертана від натовпу, який хотів його стратити, і відвезла до столиці, то й гадки не мала, наскільки хлопцеві буде важко там обжитися. Я й сама багато разів чула на свою адресу фразу «руда повія», але швидко заглушила цей зміїний шепіт. Показова демонстрація сили над однією зухвалою відьмою принесла свої плоди: більше за моєю спиною не шепотілися, або робили це настільки тихо, що звертати увагу не було потреби. 

Аксертан, або, як його тоді вже звали, Антатоль, у свою чергу випив повний кухоль гірких насмішок. Усі вони намагалися зламати його, але не розуміли, що кожне образливе слово робило хлопця лише більш упевненим. Чужа думка не завадила чародієві прокласти собі шлях до успіху. Куди б зараз не вів мій власний шлях — нічого доброго я не очікувала. 

«Відьми не повинні боятися проявів магії», — казала Феліцитата. — «Вони самі її найстрашніший прояв». Бравурні слова старої вчительки втратили вагу, зіткнувшись із похмурою реальністю. З чола стікав липкий піт, ноги відверто тремтіли, а все єство веліло триматися подалі від палацу. 

Ні, воно навіть не говорило — воно кричало на все горло, щоб я бігла звідси світ заочі. Щось подібне я відчувала того дня, коли мене готували до першої зустрічі з Леонідою. Дивний збіг, але це була єдина чародійка, перед обличчям якої я губилася й відчувала себе не вартою уваги дрібнотою. Тоді мені також хотілося бігти байдуже куди, аби тільки не до її апартаментів. Навіть похмура перспектива опинитися на ешафоті вже не здавалася такою поганою. 

— Зберися, Мардж, — прошепотіла я сама собі. 

Я не очікувала, що мене це підбадьорить — просто захотілося почути щось окрім тиші. Мовчазний парк навіював лише думки про невідворотність смерті. Сподіваюся, не моєї.

Ознаки темної магії були скрізь. Звичайні люди не змогли б їх побачити, адже магію відчувають по-іншому. Вона — тонкий голос інтуїції, що пронизує тіло посеред темного провулку в бідному портовому кварталі. Вона — той самий страшний сон, який липким потом стікає з чола після пробудження. Вона — твоя власна тінь, що не відображається в дзеркалі. 

Хоча фізичні ознаки завжди існують, мало хто надає їм значення. Насамперед — це запах. Чорна магія завжди смердить. Спершу я злякалася, що в маєтку відбулася кривава різанина, але швидко заспокоїлася: джерелом смороду були мертві щури. Тіла сотень, якщо не тисяч, гризунів валялися по всьому саду.

— Гірка іронія долі. Слуги багато років усіма силами намагалися зменшити поріддя сірих шкідників, вдаючись до різних екстраординарних засобів, а треба було лише покликати чаклуна. Це врятувало б від хімічних опіків шкіру рук не однієї покоївки, — криво всміхнулася я, пнувши ногою тушку товстого пацюка, що валялася на мощеній піщаним гранітом доріжці. 

Лише дарма нові чоботи забруднила. Мертве тільце лопнуло, немов перезріла слива, й розлізлося смердючим слизом. Якби я не була в цьому парку кілька днів тому, подумала б, що цей пацюк лежить на сонці не один тиждень. Присівши навпочіпки, я обережно роздивилася залишки. Нутрощі тварини вкривали огидні чорні бульбашки. Я вже бачила подібне і це не віщувало нічого доброго. 

Путрифікація. Прискорений час, стиснутий у кілька секунд болючої агонії. Процес руйнування починається миттєво, і те, на що зазвичай потрібні дні або й тижні, проходить за лічені хвилини. Шкіра втрачає вологу, стаючи сухою, тонкою та блідою, наче старий папір. А потім вкривається мережею дрібних тріщин, крізь які витікає не кров, а темна масляниста рідина. 

Дар мені нічого не відповів, тож залишалося два варіанти: або це зробила потужна магія, або всіх цих гризунів ужалив павук з роду тредесімгаттатус. Отрута маленького чорного диявола за своїм проявом доволі схожа на путрифікацію. Тринадцять червоних плям на його спині означають Смерть — усі місцеві це знають. Та навряд чи в палаці знайшлося стільки павуків. 

— Яка гидота! — пурхнула я, закривши ніс від нестерпного запаху. 

— Ну, нарешті! — тихесенько пропищало поруч зі мною. — Скільки можна було чекати? 

Від появи неочікуваного голосу серед вкритого трупами парку я відстрибнула, пильно вдивляючись у клумби, заплетені ніжними зірками барвінку.

Серед квітів почулося слабке копирсання, і з зелених паростків визирнула перекошена від болю морда ховраха. Голова тварини була вкрита химерними пухирями, а у великих чорних очах стояли сльози. Якби я не знала, що гризуни не вміють плакати, то навіть розчулилася б. Скоріше за все, це були гнійні виділення. Встати на лапи тварина не могла — лише повзла, чіпляючись за землю міцними пазурами.