Розділ 50. Наввипередки зі Смертю

Розділ 50. Наввипередки зі Смертю

Чи було у вас колись відчуття, ніби світ розділився на «до» та «після»? Гадаю, воно знайоме багатьом. Буквально у житті кожного відбулася якась подія, що розбила його сутність на друзки й змусила складати себе заново, ніби крихке порцелянове блюдце. Так ось, зараз у мене такого відчуття не було. Хоча мало б бути… 

Принаймні ззовні світ аніскільки не змінився. Місто-порт Пенефоріс дихав на повні груди та пишно відзначав свято Розмарину та лавру, радіючи приходу теплого південного вітру. Нот не змусив себе чекати цього року і завітав у південну провінцію нашого славетного королівства ще два тижні тому. Білим альбатросом він гордовито прилетів із півдня та почав хазяйнувати в порту, змушуючи рибалок змінювати приготовлені до свята вимпели та лагодити барки. 

Нот – теплий і вологий вітер, який, як правило, не є небезпечним. Хтось його вважав жахливим, оскільки він приносив темні дощові хмари та зливи, а іноді і пустельний пил, залишаючи в повітрі серпанок. Але в мене склалося враження, що по своїй природі він схожий на юного бешкетника, якому попри все хочеться погратися з новими іграшками.

У своїй більшості містяни не помітили його появи так само, як і смерті мого Алкі. Або, можливо, народ вирішив відкласти обтяжливі думки, щоб не псувати собі свято. Є така властивість у людей — закривати очі на все підряд, коли це необхідно для збереження власного маленького світу. 

Промайнувши торговельні квартали, де суттєво нічого не змінилося, бо торгівля не знає відпочинку, я занурилася з головою у святковий натовп. Люди співали гімни весні та ясноокій богині, запускали в повітря барвисті паперові літаючі змії з риб’ячими хвостами та вітали один одного. З чим саме? Насамперед із тим, що змогли пережити зиму. 

Біля теплого моря Нанджи ніколи не бувало суворого холоду чи снігу, який міг іти без упину місяцями, але тут існувала інша напасть. На початку темного півріччя приходив Борей — злий північний вітер, що рве вітрила на шмаття та підступно спрямовує шхуни моряків і рибалок до небезпечних скель. Він анітрохи не був схожий на свого м’якого південного брата. 

Я чула від Соломе та інших покоївок романтичні легенди про те, що Борей насправді шукає кохану, яку сховав морський бог, але ніколи в них не вірила. Дивно, правда? Відьма, яка не вірить у міфи про існування надприродних сил. Насправді я в них не вірила, бо точно знала: боги існують, але не в тій формі, яку їм приписують звичайні люди. Стародавні божества ніколи не знали, що таке кохання, тому й не могли нікого шукати заради цього. А ось одержимість об’єктом пристрасті — це вже інша справа. 

— Промовка про вовка, — подумала я й витягла маленьку скляну пляшечку. 

Белла не придумала нічого кращого, ніж нашвидкуруч створити для мене ще одну відомську пляшку. Тільки цього разу вона використала тремтячі руки свого сина, а не когось із алхіміків. Магія Фредеріка була ще слабкою, тому дива я не очікувала. 

Пляшечка зі звичайною водою всередині повинна була стати чимось на кшталт магічного компаса. Щоб дізнатися, куди йти, треба було розкрутити її, як у підлітковій грі на бажання, і гирло вказувало потрібний напрямок. Коли наближалися до об’єкта, пляшка нагрівалася, таким чином показуючи, що ви прибули на місце призначення. 

На перший погляд схема виглядала простою. Вочевидь, відьма не вперше користувалася подібним способом. Та на перевірку все виявилося складніше, ніж здавалося. У мереживі переходів, арок, вузьких провулків, широких площ та каналів мурашника-мегаполіса знати потрібний напрямок було замало. Я ж не чайка, яка може махнути білими широкими крилами й полетіти навпростець, ігноруючи мури, високі шпилі соборів та інші шедеври місцевого зодчества. 

Раз на два квартали я зупинялася і розкручувала саморобний компас заново, щоб не збитися зі шляху, щоразу пригнічуючи думки про те, що в цю хвилину невловимий Фокіон може пересуватися екіпажем чи, ще гірше — морем, і моя гонитва триватиме вічність. Поки ця здогадка не підтверджувалася. Гирло впевнено вказувало у бік золотого району. 

Не те щоб потрапити до Аурума для мене було великою проблемою, але повертатися туди не хотілося. Це як пірнати в брудну калюжу, з якої тільки-но вибралася. 

— А ти змінилася, Маджері, — майнула в голові думка. — Раніше ти всім серцем бажала туди потрапити, а зараз носом вернеш, ніби тобі треба знову спускатися в темні катакомби до мерців. 

Вродливого юнака в багато розшитому вбранні пустять куди завгодно. Вартові могли передати прикмети Ілсе і пильнувати, якщо зустрінуть когось схожого. Добре, що він не блондин із блакитними очима чи, ще гірше — рудий. На півдні більшість має темно-каштанове або чорне волосся, тому зараз сплутати мене можна було з половиною міста. 

Взяти грошей на хабар у публічному домі розуму мені, на жаль, не вистачило. Ось що робить із людиною життя в палаці. Вельможі ніколи не носять із собою грошей. Гаманець із золотом знаходиться у слуги — тільки руку простягни. Якщо слуги з якихось причин не опиняється під рукою, то посильний обов’язково згодом все принесе. Не платити по рахунках — це для них найвища ганьба. Останню золоту ложку з сервізу, що у спадок залишила улюблена тітонька, віддадуть, але борги сплачують. 

Порившись у сумці, я з важким серцем віддала вартовому свою сережку з рубіном і пройшла за мур. Питань ніхто не ставив — та це й не дивно. Коханки та коханці вельмож, які потайки пробираються в район недоторканих, не рідкість. Пощастило, що я виглядала переконливою. Інакше довелося б дати більший хабар, хоча, на мою власну думку, вартість сережки дорівнювала річній платні вартового. Гріх жалітися.