Розділ 49. Крила хижих бажань

Розділ 49. Крила хижих бажань

Баланс. Кожен розуміє це слово по-різному. Більшість моїх братів та сестер сприймають баланс як компроміс, і я не виключення. Я можу піти на розумну угоду з кимось іншим, та мені завжди було важко домовитися із самою собою. 

Чому? Полум’я — це експансія, пристрасть та хаос, які зливаються в єдиному пориві. Воно дарує світло, але вимагає жертв. Це момент «тут і зараз», який неможливо втримати в руках. Це і є моя стихія — зі всіма її плюсами та мінусами. Принаймні, була нею… 

Я зрозуміла сутність балансу під час першої відвертої розмови з Феліцитатою. Лід — це структура, яка несе кришталеву ясність розуму. Він зупиняє час, даючи можливість розгледіти форму та деталі. Це спокій, у якому народжується мудрість. Мій невтримний хаос зіткнувся з її крижаним спокоєм і… пішов на компроміс. 

Мене ніколи не лякала кількість вогню всередині. Я не хотіла його повністю пригасити, щоб він зник, і ніколи не обпікалася. Але з часом зрозуміла, що це було помилкою: повністю гасити полум’я не потрібно. Треба мати над ним владу. 

— Змусь його працювати на тебе, дівчинко. Підкори запальний норов, знайди баланс — і це приведе тебе до величі, — досі лунав у голові голос старої вчительки. 

Врешті так і сталося. Але баланс — це не стан, який досягається один раз і назавжди. Це щоденний пошук рівноваги між хаосом вогню та крижаним спокоєм льоду. Ми шукаємо цей баланс і зрештою знаходимо. Нам потрібне полум’я, щоб наважитися на крок, і потрібен лід, щоб цей крок був твердим. 

Баланс дуже схожий за своєю природою на віру. Наче канатоходці, ми зависаємо над прірвою щоразу, зважуючи «так» і «ні», коли вирішуємо, чи варто довіряти людині. Іноді це буває легко та інтуїтивно — виконати стрибок віри й пірнути в примарну невідомість. А іноді — поки не дійдеш до кінця канату, не дізнаєшся, чи було вірним твоє рішення. 

— Чи можна довіритися малознайомій дівчинці в такому важливому питанні? Чи не обмане вона? — лунало в моїй голові. Її відповідь може врятувати кілька життів або, навпаки, привести в розкриті обійми Кістлявої. 

— Маячня якась, — ніби почув мої думки Фредерік. — Все як у дурній шараді: вбивця — дворецький, підсвічником в оранжереї. 

Ця фраза часто використовувалася для опису передбачуваних сюжетів, де підозра спочатку падає на всіх, крім найбільш очевидної, але непомітної особи — і я це знала. Делія любила читати бульварні романи й часто захоплено переказувала їх мені у всіх барвах. 

— Бреголь, — прошепотіла Белла. — Ти його знала, Мардж? 

— Звичайно, знала, — знизала я плечима. — Він розпорядник Літнього палацу та бастард когось із місцевих вельмож. Привітний чолов’яга середніх років, нічого особливого. 

— І це все? — підняла чорну брову відьма. — Подумай, це може вирішити твою долю. Як гадаєш, він був чаклуном? 

— Він брав участь у підготовці весілля, і ми багато спілкувалися, — похитала я головою. — Якби він був чаклуном, я б це відчула. 

— Пам’ятаєш ту жіночку в палаці… Кухарку, чи як її там? Говорила, що Бреголь відсутній у маєтку, бо в нього вихідний, — задумливо похитала пальцем Белла. — Який розпорядник бере вихідний у день заручин принца? 

— Захід планувався в іншому місці. Бреголь не був потрібний, але це все одно дивно. Інших не відпустили по своїх справах, — насупилася я й поглянула на перелякану Луїзу. — Ти точно нічого не переплутала? 

Дівча перелякано втягнуло голову в плечі, ніби черепаха, й поглянуло на мене великими очима. 

— Чоловіка, який володів дзеркалом, на думку Ванні, звали Бреголь, — пискнула вона. — Саме його я неодноразово бачила в цьому домі. Проте він не був клієнтом, лише приносив гроші пану Фо. 

— Він платив, але послугами не користувався? — недовірливо примружив очі Фредерік. — Ти впевнена, що цей Бреголь не спускався потім у підвал або не наймав когось для виїзних заходів? 

— Ні, — дівча похитало головою. — Він навіть від чаю відмовлявся: заходив, віддавав гроші й ішов. 

— А про які заходи мова? — зацікавилася я. 

Чути розповіді про підвал мені було нецікаво. Одна лише богиня знає, яких форм там набирає розпуста. А ось «заходи»… Це слово сколихнуло тонку нитку в пам’яті, та я ніяк не могла схопити її за хвіст. 

— Непристойні, — сухо відповіла дівчина. Почувши це Фредерік майже по-дитячому всміхнувся — і мене наче вдарила блискавка! 

— Авжеж! — вигукнула я. — Бреголь не користувався послугами повій! Він сплачував борг свого господаря! 

— Який борг? Ти про що? — примружила очі Белла. 

— Згадай наше перше знайомство! Перед тим, як потрапити до бальної зали, я побувала на кухні. Треба було додати еліксир до страв, — захоплена своїм раптовим прозрінням вигукнула я. — І там я почула, що деякі дівчата потайки прислужують на голих вечірках. І кого, ви думаєте, там бачили? 

— Королеву Вів’єн у мереживному пеньюарі верхи на козлі? — в’їдливо посміхнулася Белла. — Чи під ним? 

— Краще! Принца Гравілона, молодшого брата Алкі! — вигукнула я. — Зі слів тамтешніх служниць, він полюбляв напиватися та вихвалятися, який із нього вийде пречудовий монарх!