Розділ 48. Про що мовчать риби

Розділ 48. Про що мовчать риби

Правда — це розкіш, яка доступна не кожному. Більшість думає, що має на неї право, та помиляється. Правда — це чеснота, якою володіють одиниці. Її ще треба заслужити. Правда має найвищу ціну, яку не завжди можна оплатити золотом чи кров’ю. Що я цим хотіла сказати? А, точно… Правда — це слово, значення якого відьми так і не змогли вивчити.

— Що мені треба зробити? — проскиглила Луїза, дивлячись на нас із Беллою великими від переляку очима.

Гадаю, в мене теж зараз був переляканий вигляд, адже просити дитину виконати доволі складний, навіть для багатьох дорослих, ритуал було дурістю. Якщо просто не вийде — це вже буде великою вдачею, бо в найгіршому випадку свідомість дівчини може загубитися в розумі чорнокнижниці, і тоді діло буде швах. Щоб роз’єднати їх, потрібна буде чимала майстерність і час.

Зваживши всі «за» та «проти», з важким серцем я прийняла рішення: іншого варіанту просто не було. Я надто далеко зайшла у своїх пошуках істини, щоб звертати й відмовлятися від єдиної можливої ниточки, яка могла привести мене до вбивці Алкі. Тому я зібрала всю волю в кулак і почала відверто брехати.

— Все не так складно, як може здатися на перший погляд, — прошепотіла я, взявши її вологі від хвилювання долоні у свої руки. — До того ж ми весь час будемо поруч і підстрахуємо, якщо щось піде не так.

— А що може піти не так? — пробелькотіло дитя, і її очі зволожилися від сліз.

— Срака-мотика! — подумки вилаялася я. — Ну, не вмію я розмовляти з дітьми! Ніколи не вміла, а зараз учитися вже пізно.

На моє щастя поруч стояла Арабелла, яка краще на цьому розумілася. Жінка ніжно провела своєю маленькою м’якою рукою по білявих косичках дівчинки, усміхнулася сяючою усмішкою та підбадьорливо кивнула.

— У тебе все вийде, і навіть не думай інакше, — мовила вона. — Пам’ятаєш перший закон магії?

— Наша сила — у нашій уяві, — пробелькотіла дівчинка, і зніяковівши додали, — Так мені казала Ванні.

— Правильно, люба, і у силі волі, — нагадала відьма. — Коли уява й воля діють разом, то нічого неможливого просто не існує.

Цих простих слів та проникливого голосу чародійки вистачило, щоб до Луїзи повернулася впевненість. На обличчі дівчинки з’явилася рішучість, якій я щиро позаздрила. Богине свята! І це все, що було потрібно? Треба запам’ятати на майбутнє слова, які використала Арабелла — може, ще колись знадобляться. І сама себе зловила на думці…

— Якому, в біса, майбутньому? Тут би про теперішнє думати, а не марити якимось ефемерним майбутнім. Немає в мене ніякого майбутнього, доки я не виплутаюся з цієї халепи.

Коли я про це згадувала, то чомусь складні рішення давалися простіше. Ніби спадала завіса, яка затуляла голос світлого розуму.

Ванні знайшлася саме там, де й була — на підлозі в коридорі другого поверху. Ніхто з місцевих не торкнувся тіла чорнокнижниці, вочевидь злякавшись мерця, якого вони побачили. Я відчайдушно сподівалася, що жінка ще жива, і тому спершу перевірила дихання.

Груди Джованни мірно здіймалися. Чудово. Людину в глибокій відключці не треба зачаровувати, щоб змусити поділитися з іншими своїми темними секретами. А їх у неї було чимало. Я не могла знати цього напевно, але від хазяйки борделя, яка гралася з чорною магією, іншого й годі було чекати.

Разом із Фредеріком ми насилу перенесли дебелу чорнокнижницю у крихітний внутрішній двір, поки Белла готувала Луїзу до ритуалу. Вузька клітка дворика була вщент забита ящиками, скляними пляшками з-під вина та порожніми діжками. Ми як могли розчистили простір, але краще від того не стало. Для себе я відзначила, що ніхто з присутніх не покликав варту або хоча б головорізів, які завжди з’являються у подібних місцях. Та й узагалі, місцеві поводилися так, ніби їх тут і не було.

Чарівник зняв із себе закривавлену сорочку, витер нею піт з чола та всівся на одну з діжок. За мить, в його руках з’явився кисет з тютюном і люлька.

— Будеш? — запропонував він, випускаючи сірі кола диму.

— Залиш для ритуалу, — відмахнулася я. — Тютюн хоч і не найкращий вибір феміаму, але іншого в цій халупі навряд чи знайдеться.

— Мати знайшла розмарин на кухні, тож тютюн не знадобиться, — знизав він плечима. — А так, хоч трохи заспокоїшся. Я ж бачу, як тебе тіпає.

— Я подивлюся, як тебе буде тіпати, коли ти потрапиш у мої обставини, — в’їдливо посміхнулася я, але люльку в нього взяла.

На диво, це допомогло. Від першого вдиху в мене злегка пішла голова обертом, та майже одразу прийшов омріяний спокій. Я нарешті зрозуміла, наскільки мені було страшно, і прийняття цього відчуття допомогло зібратися. Поки ви не подивитеся на страх, що ховається в тінях власного розуму, ви не зможете його подолати.

Так говорила Фіфа. Стара чародійка завжди могла знайти правильні слова — цього в неї не відняти. І де тільки навчилася? Мені цей дар не передався, як і Адель. Я постійно говорила перше, що спадало на думку, а Делія довго думала, щоб урешті випалити якусь мляву дурницю. Дві погані учениці талановитої вчительки.

На околиці Аєрама не було храмів, щоб почути дзвони, але я й так знала, що настав полудень. А отже, Ілсе в моїй подобі вже прямує до суду. Що його там чекає? Навряд чи щось хороше. Навіть якщо Леоніда переконливо представить усі факти та нам пощастить із суддею… Що я несу? Леоніда вже не матінка, а конклав такої влади не має. Що буде далі, я воліла не думати, бо якщо почну — розкисну як стара ганчірка у воді, і діла не буде.