Розділ 47. Погляд крізь череп

З чорної поверхні відполірованого обсидіану на мене дивилося занепокоєне обличчя Ілсе. У темних, трохи примружених очах читалася зацікавленість, складка поміж брів видавала схвилювання, а на пухких, міцно стиснутих вустах ховалася напруга. Дивно, але за цей короткий період я вже майже звикла бачити його у віддзеркаленні, не сіпаючись від здивування. Мабуть, це головна здатність усього живого — звикати та пристосовуватися, аби вижити.

— Що саме ти в ньому хочеш побачити? — прошепотів мені на вухо голос Фредеріка, — Без ритуалу воно не спрацює, як не вдивляйся,

Ось як ще треба пояснювати чоловікові, щоб він не підкрадався ззаду та не лоскотав мені шию своїм гарячим диханням? Це ж не моя примха, а елементарні гарні манери! Чого його там навчали в хлопчачій академії Акритусу? Чи, може, саме цього й навчали? Нас же вчили готувати різні зілля, що дурманять розум і можуть спокусити кого завгодно. Але щоб їх підлити жертві, до неї треба ще підібратися. А отже, ми вміли гарно всміхатися, говорити солодкі для вуха слова та зачаровувати поглядом.

Не повертаючи голови, щоб не дати йому шанс для маневру, я зі всієї сили наступила каблуком своїх нових чобіт йому на ногу. Хлопчина зойкнув від болю та кумедно застрибав гірським козликом, на одній нозі, потираючи понівечену кінцівку.

— З глузду з’їхала? — крикнув він уже не таким оксамитовим голосом. — Я ж босий! Ти могла мені кістку зламати!

— Вибач, я така незграба, — томно промуркотіла я, в’їдливо поглянувши на його скривлене від болю обличчя. А сама подумала: «І як я могла забути, що Белла зняла з нього сапоги? Нічого, три поранення в груди пережив — і з цим якось упорається».

— Гидко дивитися, — зверхньо пропищала Луїза. — Граєтесь у «жарко - холодно», ніби якісь підлітки на святкових вечорницях.

Я скривилася від її слів. Ти ба, яка ж благородна пані! На сестру-повію дивитися — це, бачте, не гріх, а от на нас із Фредеріком — гидко. Ну звісно, подвійні стандарти — найкраща прикраса для таких «високоморальних» панянок.

Дівча сиділо навпроти мене на невеликому комоді й тому все бачило та чуло. Спочатку її азарту не було кінця: вона багато розповідала про Фо та Ванні, про те, як вони чаклували й які закляття використовували. Та згодом — видихлася і замовкла. Мені здалося, що ми стали першими, з ким вона могла відкрито говорити про магію та чаклунство, окрім Джованни.

На мій подив, знала вона чимало. Я в її віці й читати толком не вміла, а ця вже і писати навчилася. Почерк був жахливий, помилок вона робила цілу купу, але Луїза знала, з якої сторони підійти до пера. Заради цікавості я спробувала спитати, звідки вона родом та хто її батьки, але дівча зробило вигляд, що не почуло мене, швидко змінивши тему. Це нормально: захоче — сама розкаже, коли почне довіряти.

Насправді Белла запросила її не для того, щоб базікати, а лише тому, що її маленькі пальчики краще впоралися б із тонкою бронзовою оправою люстерка. Та інформація дівчини виявилася доволі корисною. З її слів, раніше цього дзеркала вона в домі не бачила, але здогадувалася, кому воно могло належати. Була тільки одна проблема: під її опис підходила половина Аргентуму та весь Золотий район. Розшиті перлами камзоли, прикраси та дорогі парфуми там носили всі. 

Та одна деталь не давала мені спокою. Ніби й дрібниця, але здавалося, що все це було не останньої моди. Зелений оксамит уже кілька років ніхто не носив через шкідливу фарбу, а «Літня ніч» — парфуми, які згадала дівчина, давно вже не виготовляли. Отже, це не міг бути заможний вельможа, а радше людина, яка лише прагнула на нього бути схожою. Або ж слуга в багатому палаці. Віддавати застарілі фасони суконь — цілком звична практика.

Я не була впевнена в гіпотезі, що весь цей час носила шматок цього дзеркала на шиї, але таких збігів просто не могло існувати в природі.

— Бінго, — похмуро прошепотіла я, вдивляючись у щербатий край обсидіану.

— Може, це випадковість? Дзеркалу чимало років. Хто знає, коли воно відкололося? — похитала головою відьма, провівши пальцем по невеликому сколу на краю мінералу.

— Занадто схоже за розміром на камінь у кулоні, який мені подарував Алкі на прийомі, — не погодилася я. — І за обставинами теж. Ти справді віриш, що одержимий принц випадково подарував мені обсидіан, збрехавши, що це діаманти?

— Про обставини сперечатися не буду — справді дивно, а ось про розміри… — покривила вустами відьма. — Те, що собор Святої Йови може поміститися у великій бухті, ще не робить його першим морським храмом королівства.

— Гарна аналогія, — прошепотіла я й, на мить задумавшись, додала, — Як гадаєш, Ванні зможе нам відповісти на це питання?

Потрібно було зробити це в першу чергу: допитати чорнокнижницю й витрясти з неї всю інформацію. Та, як завжди, правильній думці треба трохи полежати в голові, щоб стати очевидною.

На публічному домі стояв магічний захист — це було очевидно. В іншому випадку до нас би вже постукав Анатоль із озброєними до зубів головорізами, які вирішили, що за сірою рясою священика хтось може не помітити хижий набундючений оскал. Чорнокнижники подбали, щоб не привертати увагу Святого престолу, і це зрештою обернулося проти них.