Розділ 45. Чорні води забуття

Розділ 45. Чорні води забуття

Час. Він існує всюди. Де б ми не були й що б не робили, його незрима постать завжди стоїть поруч і невпинно відраховує миті життя — від першого подиху й до останнього. Він народився разом із цим світом, і зовсім не факт, що помре разом із ним. Ми починаємо помічати, як швидко він плине, лише тоді, коли настає точка неповернення — критична межа, після якої неможливо повернутися до початкового стану, змінити хід подій або відновити те, що було втрачено.

Я не чула про жодну чародійку чи мага, які могли б суттєво вплинути на час. Навіть стародавні боги не мали над ним тієї влади, яку приписували їм у міфах мислителі. Мабуть, це єдина субстанція, що досі нікому не підкорилася.

Та бувають моменти, коли старі методи більше не працюють, і необхідно пройти ту саму межу — розірвати невидимий ланцюг рокових подій, щоб бодай щось змінити. Зазвичай це важко й вимагає неабиякої сили волі або навіть жертви. Я зробила це легко й без вагань: зробила хід та принесла в жертву тінь свого минулого задля життя іншого.

— Що ти робиш? — вигукнула несамовитим голосом Белла, побачивши мене з цеглиною в руках.

Вродливе обличчя відьми було червоним від крові і мокре від сліз. Понівечені груди Фредеріка більше не здіймалися. Я відчувала, що іскра життя ще не до кінця покинула тіло хлопця, та її вогник ось-ось мав згаснути. Єдине, що було потрібно — ще трохи часу. Добре, що я знала, де його можна відшукати.

Водяний годинник — шедевр наукового мистецтва, який незрозуміло як опинився в публічному домі на околицях торгового району, тріснув і розлетівся на друзки. Рідина, що мерехтіла в його скляній колбі, вибухнула пінним фонтаном, забризкавши все навколо. Чорна вода змішалася з червоною кров’ю, перетворивши підлогу на гротескний витвір мистецтва, серед якого, поміж мокрих аркушів із закляттями, загадково блищало коштовним камінням викрадені скарби мертвих вельмож.

— Забери їх… і поверни йому життя! — мій голос луною рознісся по розтощеному кабінету чорнокнижника, наче закляття.

Хазяїн некрополя, повільно простягнув кістляву руку й прискіпливо роздивився одну з прикрас. Усмішка на його метвому обличчі розквітла, мов тріщина на надгробку.

— Тут не все…

— Знаю. Та тут набагато більше, ніж ти будь-коли міг дістати! — вигукнула я, не втрачаючи надії.

— Не вистачає рожевих діамантів… — його погляд спалахнув крижаним полум’ям, і я відчула, як ніч його душі підняла проти мене свої тіні. — Де вони?

— Обренч із діамантами та кулон “Золотого руна” залишилися в чорнокнижника, — наполягала я. — Вони більше не захищені плином часу, і ти сам легко зможеш їх відшукати.

— Про кулон нічого не знаю, — похитав він головою. — Але без обренча твоя частина угоди не виконана, а отже я тобі нічого не винен.

— В нього немає на це часу! — вкотре забувши про манери, вигукнула я. — Він помре! Ти розумієш це?

— Всі помирають… — дух повільно знизав плечима, і його голос пролунав, наче шепіт могильного вітру. — Чому ти вважаєш його особливим?

— Якщо вони нічого не варті, я краще розплавлю цей мотлох і викину в море, ніж поверну його тобі! — вигукнула я, не на жарт розлютившись на цього потойбічного бюрократа.

У глибині прокинулося знайоме відчуття нестримного полум’я та… страху. Воно було майже таким самим, як у ту страшну зимову ніч, коли батько загубився в лісі. Якби я не знала, що вже не маю влади над вогнем, то заприсяглася б, що почула тріскотіння пожежі в променях сонячного світла, яке лилося крізь маленьке розбите віконце.

— Розділимо угоду на дві частини, — пролунав чийсь тихий писк.

Я кинула погляд у бік коридору й побачила Луїзу. Дівча причаїлося сірою мишею біля розтрощених дверей, так і не наважившись зайти до кабінету. Мабуть, вона ще ніколи не бачила стільки крові й точно не відчувала смертельного холоду мерців. У дитячих очах стояв непідробний жах, але обличчя виказувало рішучість.

— Викрадачів коштовностей було двоє. Правильно? — тихо промовила вона, помітивши, що на неї звернули увагу. Мить повагавшись, дух повільно кивнув.

— Умов у договорі також було дві? — обережно продовжила вона. — Чи не так?

— До чого ти хилиш, дитя? — прогудів він.

— Я вже не дитина, — загрозливо прошепотіла вона, блиснувши золотом відьомських очей. — Борг Ванні буде сплачений пізніше, коли обруч повернеться до вас. А поки ви врятуєте цього хлопця, виконавши іншу частину.

— Не думаю, що ти розумієш сутність угод, — покривив він чорними вустами. — Не можна частково виконати домовленість, як і бути частково мертвим чи живим. Або договір виконаний, або ні — третього не дано.

— Це неправда, — пискнула вона, ніби злякавшись власних слів. — Ви не живий, бо я не бачу вашої лінії життя, але й не мертвий, бо стоїте серед нас.

— Дівча має рацію, — схлипнула від сліз Белла. — Ви, мерці, лише тінь Смерті, але не пішли з кістлявою, коли вона відчинила вам двері. Отже, ви також не виконали умови всесвіту.

— Відьми!.. — прогудів простір поруч із нами, і його голос розкотисто відлунював у темряві. — Хай буде проклятий той день, коли я зв’язався з вами!