Розділ 44. Відьомська клятва

Розділ 44. Відьомська клятва

Ковтнувши солону від крові слину, я швидко попрямувала до кабінету Фо. Двері злетіли з петель і виглядали так, ніби їх рубали сокирою. Усередині було не краще: аркуші розірваних книг вкривали підлогу, немов пожовклий сніг; стіл був розламаний на три частини, а залишки стільця міцно застрягли в єдиній шафі, яка не лежала на підлозі.

Лише клітки залишилися цілими, а птахи, немов кам’яні, мовчки сиділи на своїх місцях. Це вже було не просто дивно, а моторошно. Весь кабінет рознесли в друзки, навіть дорогоцінні фоліанти із заклинаннями не пощадили, а кліток ніхто не торкнувся.

— Вечірка вдалася на славу. Почерк Арабелли помітно здалеку, — прошепотіла я, окинувши оком кам’яну стіну, в якій бракувало кількох цеглин. — Добре, що хоча б будинок не здогадалася зруйнувати.

Сама відьма сиділа поруч із пошматованою софою та щось тихо шепотіла. Обличчя й груди Фредеріка вкривала велика червона пляма. Біла сорочка була розірвана в кількох місцях, а з грудної клітини стирчала ніжка від стільця.

— Дідько! — вигукнула я, кинувшись до них. — Що сталося? Де дівся Фокіон?

— Це у вас нагорі що сталося? — нервово відповіла вона, обережно витягуючи гострий шмат деревини з грудей сина. — Ми провели ритуал. Він почув крики та напав на нас, а потім втік. Навіщо було починати бійку?

— Твій Фо — брехлива, підступна свиня! — відповіла я, притиснувши руками рану. — Вони з Ванні допомагали викликати демона, а демон допоміг їм розбагатіти.

— Що? Як ти це дізналася? — округлила очі відьма.

— Вкрадені коштовності, — забурмотіла я. — Пам’ятаєш, хазяїн оголосив нам довгий список. Але яким чином їх узагалі змогли викрасти? Цвинтар під цілодобовою охороною вартових, як і весь Золотий район, а склепи мають приховані замки. Хто з людей може так багато вкрасти й не бути пійманим?

— Маєш рацію, таке можливо лише тоді, коли допомагає нечиста сила, — кивнула вона. — І як я сама не зрозуміла?

— Ніхто тобі не хоче зашкодити в цьому домі, Мардж, — перекривляла я її мерзенним голосом. — Погано ж ти розбираєшся в людях, подруго.

— Стули пельку! Зараз кажеш, як вона, — стримуючи гнів, прогарчала відьма. — Чи ти гадаєш, я б ризикувала життям свого сина? Фо і Ванні ніколи не цікавились нічого, крім…

— Грошей, — обірвала її я. — Їм пообіцяли велику платню за роботу. Але хто?

— Піди й спитай, поки Джованна ще жива, — кивнула вона на духа та почала шепотіти закляття.

— Може, одразу його забрати, якщо я вже тут? — буденним тоном промовив хазяїн, уважно дивлячись на закривавленого чарівника. — Усі його родичі вже під моєю охороною.

— По-перше, він не помре! — вигукнула я, гнівно зиркнувши на мерця. — А по-друге, якщо ти будеш його охороняти так само погано, як і інших, то сім’ї Ле’Гардіа варто обрати інше місце для поховань.

Обличчя духа скривилося, наче від зубного болю, якби він узагалі міг його відчувати. Та, здається, мій випад повернув у його образ крихту людяності. Маску злоби змінила звичайна суворість, а очі перестали нагадувати два маленькі жерла вулканів.

— З такими ранами не виживають, — похитав він головою.

З чола Белли котився піт. Вона накрила долонями рану й тремтячим від напруги голосом шепотіла закляття, яке мало зупинити кров. Підлога під хлопцем перетворилася на червоне озеро. Навіть якщо її магія спрацює, Фредерік помре від знекровлення.

— Я хочу змінити умови нашого договору, — рішуче промовила я.

— Уважно слухаю, — покривив чорними вустами дух.

— Життя цього хлопця в обмін на втрачені скарби, — швидко випалила я, щоб не передумати.

Алкі вже був мертвий, йому моя допомога була не потрібна. Ілсе я могла врятувати сама. Можливо, ціною власного життя, але точно без участі духів. Фредерік був винен лише в тому, що довірявся підступному чорнокнижнику. Чарівник узагалі не мав брати участі в цій справі й точно не повинен був померти замість мене. Його кровна жертва була не потрібна.

— Обренча з діамантами та інших коштовностей я тут не бачу, — задумливо відповів дух, обвівши кімнату мертвими очима. — А однієї прикраси замало для угоди.

— Скарби десь тут, присягаюся! — вигукнула я. — Невже ти не можеш відшукати їх, як знайшов тіару?

— Якщо вони й справді десь у цьому будинку, то приховані магією, — прошелестів він. — Я прийшов, бо твоя кров покликала мене. Інші речі я не можу відчути.

— Зараз дізнаємося, — прошипіла я та впевнено покрокувала нагору за Джованною.

Жінка залишилася лежати там, куди її відкинув дух. Без тями, у темному коридорі, широко розкинувши руки, але не сама. Перелякані звуками магічної бійки мешканці публічного дому вийшли зі своїх сховків і стояли коло неї. Серед них було й знайоме обличчя повії з ванни, ім’я якої я так і не запам’ятала.

— Розійдіться! — вигукнула я, протискуючись крізь натовп. А сама думала, - Удар видався чималої сили. Сподіваюся, що чорнокнижниця жива.