Розділ 42. Втрачені скарби

Розділ 42. Втрачені скарби

Ванна не була крижаною, але й гарячою її назвати було важко. Джованна дуже вчасно з’явилася в кабінеті, звільнивши мене від подальших розмов про поцілунок Фредеріка. Гарячі вуста ще майоріли на моїй шкірі п’янким полум’ям, залишивши в душі солодко-гіркий присмак.

Побачивши наш поцілунок, Арабелла незадоволено піджала губи, а Фо почав в’їдливо сипати іронією. Та всі стихли, коли Ванні сухо кашлянула, змусивши звернути на себе увагу. У її руках був дивовижно гарний камзол бузкового пурпуру й пара міцних черевиків із грубої шкіри. Саме те, що треба.

— Якщо я сьогодні помру, то бодай не виглядатиму, як купа сміття у свій останній день, — кисло подумала я і попросила провести мене до ванної кімнати.

— Пошуковий обряд я можу й без тебе виконати, — холодно кинув Фокіон через плече, коли я вже стояла в дверях.

Я тільки знизала плечима, почувши цю заяву. Чорнокнижник мав рацію, хоч і не усвідомлював цього повною мірою. У будь-якому разі я допомогти не зможу. Сила жреців, що текла в моїх жилах, навряд чи була розрахована на виконання магічних обрядів. Принаймні мені так здавалося. Тож трохи часу, щоб привести себе до ладу, в мене є.

Мовчки крокуючи сходами, Ванні провела мене на другий поверх будівлі. У куті невеликого похмурого приміщення притулилася крихітна ванна, радше схожа на великий мідний таз. Поруч стояла пара глечиків із теплою водою та висів великий відріз тканини, що мав слугувати рушником.

— Мило знайдеш на верхній поличці, — кинула вона й простягнула мені чисті речі. — Я повернуся, коли Фо закінчить ритуал.

— Навіщо ти йому служиш? — спитала я, приймаючи камзол із чоботами. — Ти ж бачиш, що Фокіон — паскудна людина. У тебе чорне серце, та воно хоча б є.

— А кому служити? Тобі? — з викликом запитала вона, подарувавши мені сумну посмішку. — У монахині мене точно не візьмуть.

— Навіщо взагалі комусь служити? — прошепотіла я, вдивляючись у її похмуре обличчя, — У мене не було вибору. Кайдани долі скували мої руки і серце. Але в тебе він є. Ти сильна, і ця сила пульсує в тобі, мов чорний вогонь. Я бачила її, коли боролася з твоїми тінями, що хотіли розірвати мене на шматки, мов голодні примари.

Здається, такі сміливі думки в голову чорнокнижниці раніше не приходили. Вона відвела погляд, коротко кивнула мені й зачинила двері, залишивши наодинці.

Шмат мила і справді знайшовся на верхній поличці старої дерев’яної шафки. Швидко скинувши брудні речі, я сіла у ванну й облила себе з глечика. По шкірі побігли цівки ледь теплої води, змиваючи разом із брудом втому та хвилювання.

Більшість вважає, що чародійки зі стихією вогню в крові не люблять воду. Мовляв, довге перебування в озерах чи зайвий час у ванні знижує їхній потенціал. А дехто каже, що ми взагалі ніколи не миємося! І всю цю маячню поширювали шановні колеги по ремеслу, а не базарні пліткарки. Магічний дар, на жаль, не гарантує наявності розуму у його власників.

Воду я обожнювала у всіх її проявах. У дитинстві ми з сестрами таскали сніг з вулиці та топили його в глечиках, щоб помитися в купелі з цільного шматка дерева. Гаряча вода нагрівала смолисту деревину й робила шкіру шовковистою та пахучою. Раз на тиждень батько обов’язково топив лазню, де можна було добре пропотіти й змити з себе бруд. Гадаю, саме там, біля нагрітих до білого каменів, я вперше відчула, що вогонь кличе мене. Відчула, але не зрозуміла

Пахуче мило було рідкістю, яку ніхто в нашому селі не міг собі дозволити. Вперше я побачила лавандове мило в столиці, коли почала вчитися у Фіфи. Ми самі виготовляли його з тваринного жиру та ріпакової олії, яку змішували з попелом спалених рослин. Грубе мило мало сірий колір і різкий запах. Під час варіння бабуся додавала в нього свіжу м’яту та чебрець, та, як на мене, кращим від цього воно не ставало.

Я вилила другий глечик собі на голову й мимоволі посміхнулася. Мило старої Джун… Як давно це було. Навіть не в минулому, а в позаминулому житті. Минулим можна було вважати яскраве, але недовге перебування моєї персони в королівському палаці, де майстерні руки Соломе натирали шкіру глиною, а потім змащували пахучими оліями.

А зараз: є вода, мило й кілька хвилин вільного часу. Я навіть не думала, що була настільки брудною, поки вода у ванні не стала насичено-коричневою. Поспіхом витерши тіло, я накинула білу сорочку й глибоко видихнула. Запах чистої шкіри, свіжої білизни підбадьорив мій настрій. Ще й черевики, сиділи на моїх ногах мов рідні. Чи це не щастя щастя? Ніби лицарську броню одягнула, а не оксамитовий атлас. Ось що може зробити гарний одяг.

— Непогано ж йдуть справи у Фо, якщо він може дозволити собі такий вишуканий гардероб. Будь-який із купців Аєрама позаздрив би цьому камзолу. Та й в Аргентумі знайдуться клерки, які кинуть на нього оком, — подумала я, розглядаючи своє відображення в невеликому настінному дзеркалі.

Двері раптово відчинилися, і в кімнату завалилася сонна, майже гола дівчина. Тонка сорочка була зім’ята, пудра з обличчя обсипалася білим снігом на підлогу, а висока зачіска більше скидалася на гніздо лелеки. Лише інкрустована рубінами тіара з білого золота сяяла всіми барвами, міцно тримаючи хитросплетені локони докупи.