Розділ 41. Голос вітру

Розділ 41. Голос вітру

Тишу можна було різати великими шматками і класти собі на бутерброд. Фокіон уперше звернувся до чародія безпосередньо, визнавши цим його присутність у кімнаті. Хлопці зустрілися поглядами, і в ту мить повітря стало густим, важким, наче перед грозою. Я затамувала подих. Десь у глибині душі я чекала на маленьку, проте захопливу виставу. Хотіла насолодитися іскрами, вогнем або міріадами блискавок, які мали спалахнути поміж цих двох.

Не знаю, чи це новий дар прошепотів мені у вухо, чи вроджена відьомська чуйка, але я відчувала кожною жилкою душі: у хлопців є історія, і вона ще не завершена. Холод, тиша й присмак попелу на губах стали мені відповіддю. У жодного з них не було й натяку на щось більше.

– Може, я помилилася?.. – на мить спалахнула думка в голові.

– Фредерику, любий, допоможи, якщо твоя ласка, – владний голос Белли гострим лезом бритви розрізав мовчання.

У її словах не було прохання — скоріше владний наказ, запакований у м’яку обгортку. Не знаю чому, але в цей момент мені стало щиро шкода її сина. Не щастить хлопцеві з оточенням. Я б утекла світ за очі від такої владної матері, а він навпаки — вирішив повернутися.

Дочекавшись підтримки відьми, чорнокнижник витяг із шухляди столу майже порожню пляшку рому, випив залишки золотавого напою одним ковтком і простягнув її чародію.

— І що ж, на твою думку, я повинен з робити? — скептично підняв брови хлопець, поглянувши на Фо.

— Спіймай запах у повітрі та замкни його в пляшці, — пояснив він, ніби це було так само просто, як зібрати квіти в саду.

Фредерік отетеріло перевів розгублений погляд на матір, очікуючи підтримки, та сьогодні вона не була до цього схильна.

– Лише рожевий перець, любий. Решта — зайве, — суворо додала відьма.

– Іди-но, Попелюшко, в повню на цвинтар, збери всю осінню листву та зроби гербарій…, – криво посміхнулася я, не вбачаючи перспективи в цій марній справі.

Як на мене, завдання було не з легких навіть для могутніх чародіїв. Не кожен маг настільки добре контролював свою стихію, щоб здійснити подібне. Делія без зусиль відшукає серед підробок справжню золоту монету — адже кожен метал має власний присмак. Але Фредерік…

Все це виглядало як марне витрачання часу, якого в мене й так було обмаль. Якщо нічого не змінилося, то суд мав би відбутися сьогодні після обіду. Скільки часу розглядатимуть справу, знає тільки богиня. Чи є в мене шанс врятувати ситуацію? Сподіваюся, що так.

У напівтемному кабінеті, затуляючи своєю кремезною постаттю оксамитовий гобелен, височіла клепсидра. Скляна колба всередині різьбленого корпусу великого водяного годинника була наповнена густою, майже чорнильною водою. Вона стікала крапля за краплею крізь вузьке горло, вимірюючи час так само невблаганно, як удари мого серця.

Світло від свічок відбивалося у блиску води, створюючи ілюзію, ніби в ній ворушаться тіні. Кожна крапля звучала в тиші, як відлуння далекого дзвону, і цей звук зводив з розуму. Коли в публічному домі звучить сміх, дзвін бокалів та шелест суконь, клепсидра нагадує: насолода має межу, і час завжди спливає.

— Подібних механізмів було лише два в Літньому палаці: один у вітальній залі, інший — у бібліотеці. Годинник показує не тільки час, а й престиж та статус власника. Можливо, не такий уже бордель і бідний, якщо знайшлися гроші на таку коштовну річ, — подумала я, зачаровано дивлячись на краплі темної води. — Та й навіщо він тут? Наскільки я чула, повії використовують особливу свічку з засічками, щоб контролювати час, проведений із клієнтом. Так дешевше, і можна трішки змахлювати, щоб взяти додаткову плату за понаднормові послуги.

Белла відверто нервувала і міряла кроками кімнату. Зайнявши її місце, Фокіон зухвало закинув ноги на стіл і з погано прихованою іронією дивився на чародія. А у Фредерика, здається, нічого не виходило. 

– І це все? Щиро кажучи, я розчарований, – глузливо протягнув хлопець, поглянувши на почервоніле від напруження обличчя мага. – Ми тільки дарма витрачаємо час. Гадав, ти вправніший у магії, ніж…

– Ніж у чому? – кинула я з крижаним спокоєм.

Два гострі погляди, від Фредеріка та Фо, ковзнули по моїй шкірі. Слабаки. Я витримувала прямий погляд матінки, а ці двоє довбнів навіть поруч із Леонідою не змогли б вистояти. Аура голови Святого престолу мала особливу силу.

Я теж вважала, що ми гаємо час, але дозволяти якомусь чорнокнижнику знущатися з чарівника не збиралася. Кожен із моїх братів і сестер, навіть слабші з нас, набагато кращі за будь-кого з них. Ми нічим не жертвували заради сили — це вона нас принесла в жертву, коли обрала. Здається, Арабелла таки змогла вплинути на мене своїми розмовами про взаємопідтримку колег.

Хоча сама велика павучиха поки ані слова не промовила на захист власного сина. Вона лише раз за разом повторювала, щоб він старався і не припиняв спроб схопити за хвіст невидимий оку запах та, ніби джина, запечатати його в пляшці. Шкода, що пляшка була від рому. Якби вона була від джину, то склався б цікавий оксюморон.

– Досить, ви йому заважаєте, – замахала я руками. – Всі на вихід. Залишимося лише я та він.