Розділ 40. Медова пастка

Розділ 40. Медова пастка

Коли він зайшов у кімнату, я все зрозуміла з першого погляду. Тонкий профіль, гнучка, але міцна статура та копа чорного неслухняного волосся нагадали мені образ, який я бачила у дзеркалі останніми днями. Відрізнялися тільки очі. Вони були не темні, як у Ілсе, а зелено-блакитні, мов осяяна сонячними променями морська лагуна. Гарний колір. Занадто гарний для чоловіка, як на мій смак.

І цей голос. Саме його пронизливий сміх я чула за дверима. Хлопець підслухав нашу розмову, очікуючи на свій вихід. Ти ба, який павич! Хіба що пір’я віялом не стирчить із дупи — інакше таку любов до театральної появи я б не описала. А головне, я знову відчула вже знайому спіраль, яка почала затягувати мене в петлю безкінечності. Вона плинула не від нього. Такі, як цей хлопчина, нікого, окрім себе, не кохають. Цікавий розклад, нічого не скажеш.

— А казав, що я особлива. Ось і вір після цього чоловікам, — цокнула я язиком, крадькома поглянувши на Фредеріка, і з викликом задала питання: «А хто це — “ми”?»

— Фокіон, — випередила його Арабелла. — Ти приніс артефакт? 

Не звернувши уваги на ледь дихаючу Джованну, він переступив через її тіло, ніби жінка була не важливіша за килим під ногами.

— Звісно, пані-чародійко, — посміхнувся хлопець і ніжно поцілував руку Белли. — Та для початку, не відмовьте вашому найпалкішому прихильнику в одному питанні: де ви відкопали такий скарб?

— Не твоя справа, — сердито прогарчав Фредерік. — Віддай дзеркало, і ми підемо.

— А де ховають усі таємниці? — відгукнулася я, проігнорувавши реакцію чародія. — На цвинтарі, звичайно. У золотому районі чого тільки не зустрінеш в склепах великих та заможних.

Фредерік стиснув кулаки, подарувавши мені похмурий погляд. Їхні стосунки — не моя проблема. Я давно зрозуміла: безкоштовно лізти у справи інших, це лише шкодити. Якщо вони не впливають на моє власне життя, то й втручатися немає сенсу. Сподіваюся, і надалі цього не буде потрібно робити.

— Рідкісний екземпляр вам попався, та користі від обсидіану зараз не більше, ніж від розбитого глечика, — хлопець звернув на мене увагу та простягнув руку. — Фокіон, хазяїн цього закладу, але друзі кличуть мене Фо.

Це було дуже дивне відчуття — дивитися на когось, надто схожого на тебе. Я звикла вирізнятися з натовпу завдяки рудому волоссю, порцеляновій шкірі, якою зазвичай не могли похвалитися народжені на півдні, та зеленому кольору очей. Та зараз відчула себе звичайним, погано вдягненим хлопчиною з бідного району. Паршиве відчуття, можу вам сказати.

— Добре, що вони у вас є, пане Фокіон, — кивнула я, потиснувши руку. — Зважаючи на місце, в якому ми знаходимося, можу припустити: щоб стати вам справжнім другом, треба чимало заплатити.

Блакитні очі звузилися, але погляд не втратив чарівного блиску. Мені й торкатися його не було потреби, щоб зрозуміти: переді мною ще один чорнокнижник. Багатенько їх розвелося на один квадратний метр. Доволі дивно. Наскільки я знала, старий пес Святого престолу всі копита стер своїй кобилі, виловлюючи їхнє поріддя по всій країні та за її лаштунками.

— Не треба влаштовувати сцен, — втомлено видихнула Белла. — Фо можна довіряти, Мардж.

— Я це запам’ятаю, подруго, — промайнуло в моїй голові. — Як допомогти мені відбитися від Ванні, то можна посидіти поруч, а як я гостре слово сказала красеню, який цілує їй ручки, то я вже стала істеричкою.

— Справді, Маржд, — доєднався до матері Фредерік. — Зараз не на часі обирати союзників.

— Союзників? — я скривила вуста.

Вочевидь, руки цілували не лише Беллі, але це було давно. Інакше Фредерік не гарчав би на цього пихатого чолов’ягу, як голодний пес. Чудовий хід, пане Фокіон — знімаю перед вами капелюх. Два мага краще, ніж один. А ще кажуть, що у вельмож занепала мораль. Хоча Арабелла, як і її син, походить з роду Ле Гардія, тож це й не дивно.

— Навіть після того, як я поклала на лопатки його сестру по ремеслу? — вирішила я з’ясувати його ставлення до мене.

— Ти й мене можеш спробувати вкласти, якщо хочеш, — зазначив він, відпустивши мою руку. — Але для початку тобі треба помитися та перевдягтися. Трохи бруду — це не погано, але вибач: від тебе тхне, як зі стайні.

Гарний випад, але до цього коментаря я була голова. У мене ще нюх не відбило й очі не повилазили, щоб розуміти, наскільки погано я виглядаю. Важко з кимось конкурувати, коли вже не пам’ятаєш, коли востаннє вмивала обличчя чи прала речі. Елегантний спосіб натякнути, що я тобі не рівня.

— Та мені байдуже, як хто виглядає, — подумала я, зверхньо оцінивши його.

Нарочито недбало розстібнута сорочка з мереживом світилася білизною, відкриваючи погляду дрібний кулон у формі золотого барана. Переплетені ланки ланцюга у формі літери «Г» сяяли дрібними колючими рубінами. Ніби й дрібничка, але вона давала зрозуміти, що це подарунок когось із чималою владою.

Чорна перлина мерехтіла сережкою на лівому вусі, а ось на талії Фо сяяла дорожча прикраса. Навіть дорогезна, якщо очі мене не обманювали. Обсипаний рожевими діамантами золотий обруч зачаровував грою світла сильніше, ніж звабливий погляд хлопця.