Розділ 38. Червова дама і Валет пік

Розділ 38. Червова дама і Валет пік

– Забагато уваги для нашої скромної компанії, – похмуро пробурмотів Фредерік, пробираючись крізь ранковий жвавий потік містян на торговельній вулиці.

Ритм району вражав. Зі всіх боків долинали крики незнайомими мені мовами й виринали дивакувато одягнені люди. Сонце ледь зійшло над горизонтом, а в Аєрамі вже вирувало життя. Ранкові торги на площах починаються дуже рано – з першими променями. Заморські купці воліють не втрачати часу й починають розкладати свої товари, поки всі чесні люди ще бачать останні сни.

– Ти так вважаєш? – кинула я через плече, перекрикуючи натовп. – Це ще замало, враховуючи могутність наших опонентів.

– Гадаєш, твою гру викрили? – занепокоєно промовила Белла, нервово поправляючи сірий плащ монахині.

– Моя таємниця в безпеці, – похитала я головою. – Ніхто з ордену Воронячого Ока не володіє магічними здібностями, інакше вони вже захопили б владу. Або ж повністю лягли б під Святий престол.

– Вони й так підпорядковуються престолу, – прогарчав Фредерік.

– Ти погано знаєш нашу внутрішню кухню, – парирувала я. – Орден Воронячого Ока лише юридично схилився перед владою матінки, але вона ними не керує. Як і корона.

– Старому Ворону не потрібна влада, як і реклама його послуг, – додала відьма. – Усі й так знають, що означає мітка чорної квітки на шкірі його підопічних.

– Звідки тоді взявся хвіст? – замислено промовив чарівник.

– Ми засвітилися в Літньому палаці, коли перевіряли наводку померлої покоївки, – відповіла Белла. – Обличчя Ілсе впізнала кухарка й робітники. Гадаю, цього було вдосталь, аби королева захотіла дізнатися, чому паж рудої бранки нишпорить у її колишній кімнаті.

– Не знаю, – протягнув чародій. – Як на мене, то це не привід платити найманцям за пошуки… як ти його назвала?

– Ілсе, – коротко відповіла я. – Міг би вже й запам’ятати. Чи ти забуваєш імена всіх одразу після того, як тебе відшили?

– Формально мене відшила ти, а не він, – невдоволено пирхнув чарівник.

Я не стала продовжувати діалог. Для балачок уже не було часу. Арабелла зупинилася біля ганку доволі сірого й неприглядного будинку. Хоча, мабуть, краще сказати: через простоту він був надто примітним у порівнянні з іншими будинками на вулиці. Вивіски не було – лише дві розірвані навпіл гральні карти хтось прибив до важких дерев’яних дверей.

– Червова королева та піковий валет, – впізнала я малюнки на дверях. – Це гральний клуб?

– Грають тут не в карти, – таємничо посміхнулася чародійка й упевнено постукала в двері.

Будинок здавався мертвим і порожнім. Великі, на південний манер, вікна щільно затягували теракотові портьєри, ховаючи таємниці жильців від випадкових поглядів перехожих. Перший стук не приніс відповіді, як і третій, та відьму це не зупинило. Вона нетерпляче переминалася з ноги на ногу, очікуючи, що їй нарешті відкриють.

– Може, твої друзі кудись пішли зранку? Чи ще сплять? – запропонувала я.

– Нікуди вони не пішли, вони завжди тут, – нервово відповіла жінка й ще гучніше затарабанила в двері. – Лоренцо, старий вишкребок! Прокидайся, сонце вже зійшло!

– Тихіше ти, – спробувала я її зупинити. – Ми ж домовлялися не привертати зайвої уваги!

– Інакше ніхто не почує, і ми стовбичитимемо тут до першого клієнта, – покривила вустами вона, без упину тарабанячи в двері.

– Якого клієнта? – не зрозуміла я, ще раз поглянувши на будівлю.

Ані вивіски, ані натяку на те, що тут щось продають, не було. Розірвані навпіл гральні карти теж нічого мені не казали. Та, здається, крики розлюченої відьми починали діяти. Спершу хтось обережно підняв фіранку на другому поверсі й краєм ока глянув на нас крізь брудне скло, а потім у глибині почувся шурхіт і тихе тупотіння.

– Лор… – востаннє вигукнула Белла й раптово зупинилася.

Двері проскрипіли, і з них висунувся довгий ніс доволі немолодого чолов’яги з пом’ятою білою перукою на голові.

– Чого вам треба? – незадоволено пробелькотів він. – Раніше другої по обіді ми нікого не приймаємо.

– Стули писок і розтули очі, – гнівно прошипіла жінка. – Я хочу повернути дещо зі своїх речей, Лоренцо.

– О, це ти! – удавано зрадів чоловік. – Не очікував так швидко побачити вашу сяючу красу, пані Ле Гардіа!

Від завзятого привітання в нього аж перука з’їхала набік. Відьма не звернула жодної уваги ані на його усмішку, ані на незграбний реверанс, який він намагався зробити. Натомість вона безцеремонно штовхнула двері ногою й стрімко пройшла всередину. Я здивовано глянула на Фредеріка, та хлопець лише посміхнувся й глузливо вказав рукою на двері.

– Пані йдуть першими, – промовив він із удаваною галантністю, відступаючи вбік.

– Мамця не дарма казала тобі менше базікати, – пурхнула я й переступила поріг.

Якщо це й був якийсь заклад «для своїх», то він не справив на мене особливого враження. Більше було схоже, що мене привели до дешевої крамниці стариганя, який полюбляв фарфорові статуетки хтивого змісту, віяла зі східним розписом та абажури, прикрашені кольоровою тканиною.