Розділ 37. Чорні коти, відьми та інші забобони

Розділ 37. Чорні коти, відьми та інші забобони

— Ще довго? У мене ноги скоро відваляться, — поскаржилася я, піднімаючись черговими сходами у вузький провулок.

Блукати нічним містом, оминаючи всюдисущих вартових, було заняттям не з простих. Фредерік постійно використовував свій дар, скеровуючи нас у мереживі переходів, арок, глухих кутів та бездонних колодязів. В один із таких я ледь не впала, підсковзнувшись на мокрій від туману бруківці.

— Дідько! Ще й ця клята димка! Ми ж ніби не на Туманному Альбіоні, — поскаржилася я.
— Не ний, ми всі втомилися. Туман нам не ворог, а кращий товариш і друг, — відрізала Белла. — Ще кілька кварталів — і будемо на місці.

— А поспати нам там дадуть? — без надії сподіваючись пробелькотіла я.

— Дадуть. Тобі там усе дадуть, — позіхнула відьма й якось дивно усміхнулася. — Тільки ти не схочеш там спати.

— Не знала, що ми йдемо у в’язницю, — з іронією відповіла я, ладна звернутися калачиком і дати хропака просто тут, на цих клятих сходах.

Белла лише хмикнула, вперто крокуючи між будинками з жовтого каменю. Те, що Тельфер залишився позаду, відчувалося всюди: вулиці стали чистішими, будинки охайнішими, заклади — пристойними. Ліхтарів побільшало, але й вартових також значно додалося. Аєрам, торговий район, знаходився на в’їзді до Перефоріса. Щоб дістатися до нього з порту, треба було перетнути все місто навскоси. Дорога була не близька, і ми витратили на неї весь залишок ночі.

Перші промені сонця ще не розрізали густу димку, але зі співу ранкових птахів було зрозуміло, що це станеться зовсім скоро. Містяни готувалися до початку нового дня. У деяких вікнах загорілися мерехтливі вогники свічок, а до солонуватого морського туману долучився запах диму із пічних труб. Весна цього року видалася теплою, та все ж доводилося боротися з усюдисущою вологою, яка проникала в будинки і розквітала на стінах чорною пліснявою.

У моєму рідному містечку казали, що люди з півдня ніжні та слабкі. Вони ніколи не бачили справжнього морозу, від якого холоне кров, а очі перетворюються на бурульки. Так ось: я радше боротимуся із сухим морозом, аніж із вологим холодом та морським буревієм, що пронизує до кісток.

— Що ти зрозуміла в тому провулку? — зненацька прошепотів Фредерік.

Чарівник був на диво мовчазним та задумливим усю дорогу. Спершу мені здалося, що він надто гостро сприйняв мою відмову, але швидко зрозуміла: передбачення знесилюють хлопця. Ще б пак! Постійно вдивлятися в майбутнє, щоб не наштовхнутися на вартових і не заблукати в каскаді заплутаних кварталів, дорого йому коштувало.

— Що зрозуміла? — в’їдливо запитала я. — Мабуть, те, що не варто залишатися з тобою сам на сам, бо ти неправильно розцінюєш моє ставлення до тебе.

— Я не про це, — занадто легко відмахнувся він. — Ти щось казала про час.

— Ти ба! Він ще й слухав мене, а не тільки мацав, — подумала я й вирішила поділитися ідеями. — У мене закінчується час, але й у чаклуна, який викликав демона, — також.

— З чого ти це взяла? — не зрозумів він.

— Дивись: якщо згадати теорію, то жоден демон не може постійно перебувати в нашому світі. Він поступово втрачатиме силу й від цього божеволіти. Жерці в храмах постійно тримали такі дзеркала активованими не лише під час ритуалів. Ти цього не можеш пам’ятати, але ми можемо спитати у твоєї матусі, як було за часів старої віри.

— Вона не така стара, — пирснув від сміху Фредерік. — І краще не нагадувати про вік, бо від цього мати стає гіршою за демонів.

Белла почула наші перешіптування й недовірливо поглянула на нас через плече:

— Не хочете поділитися смішним жартом з іншими присутніми, шановні?

— Ні, — округлив очі її син. — Жартів не було, тільки роздуми.

— І? Я хочу почути, — не зупиняючись, спитала вона.

— Мардж гадає, що у чаклуна та його демона спливає час, — відповів він.

— У цьому є сенс, — кивнула вона. — Якщо дзеркало більше не пов’язує демона з його світом, то він скоро зірветься. Що, на твою думку, змушує їх влаштовувати криваву бійню раз за разом? Демони, мов пухлини, роз’їдають реальність, але й наш світ також для них токсичний...

Відьма не встигла договорити: прутка тінь перебігла їй дорогу, заплутавшись у довгому сирому плащі. Від несподіваної появи когось на своєму шляху Арабелла спіткнулася й ледь не розтяглася на сходах. Я встигла схопити її за руку, допомагаючи втримати рівновагу.

— А бодай тебе чорти вхопили! — вигукнула вона, пригрозивши кулаком чорному коту, який, здавалося, злякався не менше, ніж відьма. — Щоб у тебе хвіст відпав, нечиста сила!

Я знала вдосталь чародіїв, які поставилися б украй серйозно до слів павучихи, але на нахабну тваринку її погрози не справили жодного враження. Коти мають дивовижну властивість — з найвищого дерева плювати на будь-чию «цінну думку» щодо їхнього хвоста. Кіт блиснув у темряві зеленими очиськами і розтанув за рогом, ніби його й не було.

— Все, зупиняємося, — вирішила я. — Пропоную трохи перепочити та обговорити мою ідею.