Розділ 35. Мамбо Естер

Розділ 35. Мамбо Естер

Свічки неприємно потріскували, розтинаючи глуху тишу. Якби не їхнє різке тріскотіння, я б подумала, що оглухла – так тихо було в таверні. Незнайомка обводила нас важким, старечим поглядом, чекаючи відповіді. Від напруги маленький монокль на її обличчі з’їхав, і вона мусила притримати його рукою.

– Перепрошую? – першою знайшлася язиката Белла.

Це невинне питання чомусь розвеселило літню жінку. Вона пирснула зі сміху й одразу залилася глибоким, страшним кашлем. На мить мені здалося, ніби незнайомка ось–ось виплюне легені.

– Можеш не перепрошувати, –  нарешті відкашлялась вона й змочила горло вином із кухля, – Сама б це зробила, та вже ноги не годні, щоб спускатися під землю. Я й так там скоро опинюся, не хочу лізти поперед батька в пекло.

– Ба, не верзи дурниць, – пролунав глухий, басистий голос шинкаря, наче з глибин підземелля.

Хлопець виніс піднос, повний великих устриць, і з гуркотом поставив його переді мною. Я відчула, як по шкірі побігли дрібні мурашки. Ніхто з нас навіть не спробував доторкнутися до блюда. Піднос був з почорнілого від часу срібла.

– Дурень! – гаркнула вона, – Навіщо така неповага до гостей? Прибери це негайно! Жодна поважаюча себе відьма не буде їсти зі срібла, а їх тут аж три! Усе доводиться пояснювати, телепню

– Ти ж наказала нести все найкраще, – здивувався шинкар.

– Жан–П’єр! – промовила вона викотивши очі, – Роби, що кажу!

Хлопець підняв руки догори, ніби прохаючи небо дарувати йому терпіння, і прибрав піднос. За мить ті самі мушлі лежали переді мною на дерев’яній таці.  До них додався лимон, розрізаний на скибки, та короткий сталевий ніж.

– Так краще, – прошамкала вона беззубим ротом, – І свічок принеси! Нічорта не бачу в цій темряві.

– Ти ж наказала економити, – в’їдливо нагадав шинкар.

Одного короткого погляду старої вистачило, щоб на столі з’явився підсвічник із двома запаленими свічками. Стало значно світліше. Вона кивнула хлопчині й із задоволенням взяла з таці першу устрицю. Вставивши ніж у місце з’єднання стулок мушлі, жінка різко повернула ним, наче важелем, поки не пролунало тихе клацання.

Легкий йодистий аромат морського бризу перебив сморід дешевих свічок. Всередині сірої мушлі виявилося біле ніжне м’ясо. Стара сприснула його лимоном, і я на мить побачила, як устричне м’ясо зіщулилося від кислоти. Белла насупила свій точений ніс, а в мене аж слинки потекли. Такого я ще ніколи не куштувала. Під здивованими поглядами магів я повторила дії старої й теж проковтнула вміст мушлі.

– Це достобіса смачно! – захоплено пробурмотіла я, витираючи рота, – Дивуюся, чому ніхто з в багатих районах їх не їсть?

– Устриці, це їжа простолюдинів, – процедила крізь зуби Белла, – Бідність та мушлі завжди йдуть поруч в Пенефорісі.

– Запивайте вином – стане ще смачніше, – підморгнув мені шинкар, витираючи сусідній стіл засмальцьованою ганчіркою

– Хто ви? – перебила його Белла.

– Питання тут ставлю я, – суворо відрізала стара жінка. – Хто з вас дуреп упокоїв мого чоловіка?

Обережно поклавши порожню раковину на піднос, я з недовірою вдивилася в її темні, як зимова ніч, очі. Десь в глибині спалахнули тисячі золотавих іскор. Навіть більше – це був цілий зорепад, який іноді можна побачити наприкінці літа. Мій новий дар не зміг розкрити її настрою, але відьомська інтуїція вперто шепотіла: зараз краще бути відвертою.

– Якщо він був одним з тих, хто складав тіло кістяного дракона в катакомбах – тоді це моя робота, – чесно промовила я, піднявши руку вгору. 

Почув мої слова, стара зробила великий ковток з кухля та з гуркотом поставила його на стіл:

– Спи спокійно, Вілкі. Більше тебе ніхто не потривожить, – прошепотіла вона.

Від слів літньої жінки я сіпнулася. Тепер я зрозуміла, що вона відчуває. Ні, не чорну скорботу й не важку тугу за померлим чоловіком. У її серце нарешті прийшло полегшення. Ніби хмари розійшлися, і на горизонті промайнув сонячний промінчик.

– Ви навіть не розумієте, наскільки сильно я вам вдячна, – пробелькотіла вона, роблячи ще один ковток вина. – Жити тут, нагорі, бачити сонце щодня, тоді як він не може вибратися з полону темряви – це було нестерпно.  Моє серце стікало кров’ю, коли він наближався до таверни, але не міг повернутися додому. Щодня я молилася богам, щоб послали когось, хто допоможе йому рухатися далі.

– Я не збиралася, це вийшло майже випадково, – зніяковіло відповіла я.

– Отже, це не ви його підняли з мертвих? – обережно спитав Фредерік.

– Стули свою вродливу пельку, хлопче. Коли мовчиш, то виглядаєш розумнішим, – відрізала вона, – Ти, мабуть, гадаєш, що ми лише те й робимо, що влаштовуємо танці з мертвими, тицяємо голками в ляльок та ворожимо на курячих нутрощах? Мої боги процвітали за часів, коли не те що про яснооку богиню ще ніхто не чув, але й ваша стара віра ще не народилася.

– Здається я зрозуміла, – кивнула я, смакуючи вино, – «Мама Бріджит» – не випадкова назва для таверни. Так кличуть яснооку богиню на островах в морі Нанджи.