Розділ 34. Непрохана гостя

Розділ 34. Непрохана гостя

Я дивилася на відьму на всі очі й не розуміла: хто з нас більша дурепа? Я — бо нічого не помітила в поведінці Алкі? Белла — бо несла казна-що? Вів’єн — бо не пішла відразу до матінки? Чи сама Леоніда, чиї суперечливі дії призвели до розладу між короною та престолом? Урочисте засідання клубу дуреп оголошується відкритим! Членські внески можна сплатити в ратуші.

«Божевілля якесь. Цього просто не може бути! Алкі, мій милий Алкі, не міг впустити в своє серце демона», – крутилося в моїй голові. Я зробила глибокий вдих і нарешті спробувала розставити факти по поличка:

– Якби він був під впливом потойбічної істоти, то я мала б це відчути. Ти ж пам’ятаєш чому вирішила, що я одержима? – запитала я, поглянувши в очі відьми, – Мій запах змінився, поведінка здавалася неадекватною, а під час поцілунки тебе обпекло пекельне полум’я. В Алкі нічого такого не було: він ніколи не втрачав контролю над собою і цілувалися ми безліч разів. Він ніколи не пах сіркою, попелом чи важкою амброю. Я досі пам’ятаю аромат його рожевого перця на губах.

– Рожевий перець… Як несподівано вишукано, – пурхнула Белла.

– Отже, або цей демон вміє впадати в спячку, а коли йому треба – прокидатися в людині, що свідчить про його доволі високий рівень, або це новий вид, з яким ми ще не стикалися.

Ми з Арабеллою задумливо поглянули одна на одну. Нас всіх вчили класичної демонології, але для цього випадку практичних знань бракувало. Пекельних істот в нашому світі з кожним роком ставало все менше. Удача використати теорію в реальних умовах випадала далеко не всім. Нових демонів майже ніколи не викликали, а тих, хто вже був тут від початку часів, методично зачищав славетний орден Білої айстри. 

– Ледь вмовив шинкаря відкрити для нас бочку свіжого сидру, – пролунав самовдоволений голос Фредеріка.

Перед моїм носом плюхнувся дерев’яний кухоль, повний пінного золотавого напою. Я вдихнула повітря й скривилася: кислятиною несло так, що виїдало очі. Беллі теж не сподобався запах, і вона примружила ніс:

– Не зміг вмовити його на щось краще? Якесь вино чи хоча б медовуха? 

– Все не так погано, як здається на перший погляд, – підбадьорливо підморгнув чаклун і зробив великий ковток з кухля, – Немає в нього медовухи, а вино цей дундук відмовився діставати з комори. Каже, що всю пляшку ми не вип’ємо, а воно не користується попитом.

– Може все таки вино? Я зараз ладна випити ціле море, – тихо промовила я, бездумно дивлячись, як в стакані лопаються бульбашки сидру.

– Краще не треба, там пляшка літри на три, – похитав він головою, – Святкувати ще зарано, а впадати у відчай не на часі.

Я мовчки кивнула й зробила ковток сидру. Фредерік мав рацію — напій виявився доволі смачним. Яблука зняли зарано з дерева, і це дало відчутну кислинку, але не страшно: смак відтіняла терпка лимонна груша.

– Чому не на часі? – мертвим голосом спитала я, – Я майже вийшла заміж за одержимого і навіть цього не помітила.

– Ти закохалася. Всі ми робили цю помилку, люба, – м’яко сказала Белла, взявши мене за руку. – Був він під впливом чи ні – неважливо. Твоя ціль зараз – знайти кривдника, врятувати власну шкуру й добути правду.

– А який сенс? Кому ця правда зараз важлива? Гадаєш, королева забуде про мою участь? Чи, може, матінка пробачить таку значну помилку? Прогледіти, що принц одержимий! – вигукнула я, схопившись за голову. – Я не виконала найголовнішу роль у своєму житті! Від мене вимагали не лише усміхатися, носити шовкові сукні й махати рукою, стоячи поруч із ним. Головним було – берегти його життя, Белла!

– Звичайно, є сенс! Життя не закінчилося зі смертю якогось принца, — палко промовив Фредерік. – До дідька їх усіх! І матінку, і королеву! Ти повинна вижити! Зрозуміла?

Белла закивала головою, ніби фарфорова лялька, погоджуючись із його словами. Хто б мені колись сказав, що велика павучиха буде мене морально підтримувати, як стара шкільна подруга — ніколи б не повірила. Ще вчора ввечері вона хотіла холоднокровно розправитися зі мною, тому відчуття були двоякі. Незважаючи на мої думки, десь глибоко в серці задзвеніла давно забута струна, і в повітрі запахло рожевим перцем. Я аж поперхнулася, коли спробувала відчути його смак.

– Жива? – співчутливо спитав Фредерік.

– Це так дивно, – прошепотіла я. – Востаннє я відчувала таке, коли Алкі ще був живий. 

– Яке таке? – не зрозуміла Белла. 

– Ніби мене закручує в безкінечність, – ледь змогла я підібрати слова, дослухаючись до своїх відчуттів. – Затягує у стрімку спіраль, від якої перехоплює подих і зупиняється серце. 

– Про що ти говориш? — примружила очі відьма. 

– Хтось закохався, — впевнено відповіла я.

– Закохався? Тут? – не повірила вона, роздивляючись майже порожній заклад. – Ти нічого не переплутала?

Фредерік густо почервонів. Важко було сказати, що саме змусило чарівника зніяковіти. Чи, може, це просто свічки відкинули на його обличчя загадкові тіні? На перший погляд у таверні нічого не змінилося, але водночас щось було не так від самого моменту, коли ми сюди зайшли. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти. Випивоха тихо дрімав за своїм столом, а гравці в кістки весело реготали з товариша–невдахи. Не було видно тільки шинкаря. Лише його сіра кішка сиділа на барній стійці й дивилася на мене, загадково блимаючи бурштиновими очима.