Розділ 32. Таверна “Мама Бріджит”

Розділ 32. Таверна “Мама Бріджит”

– Не знаю, чому раніше мені здавалося, що вони пахнуть однаково, – подумала я, дивлячись на Беллу з сином по ту сторону столу.

Ноти флердоранжу відчувалися від обох, але сіль та мускус хлопця звучав з гіркими квітами помаранча зовсім по іншому. Іноді достобіса дратуюче, ніби горлянку шкрябали іржавими цвяхами, іноді заспокоююче, а подекуди, як котяча м’ята. Фредерік відчув мій задумливий погляд, відволікся від свої тарілки з рибною юшкою та підморгнув. Я недовірливо примружила очі.

– А може, він теж емпат? Хто знає, чому на моряка Белли тоді всіх псів спустили. Ну, закохалася відьма Ле’Гардіа в звичайного смертного – це ж не заборонено. Ну, був він піратом. І що з того? Так, хлопчина обрав ворожу сторону, і шляхетним його вчинок назвати важко. Але чому така поважна особа, як матінка Леоніда, пам’ятає про це стільки років потому? Подібних випадків було вдосталь. Що у цій історії особливого? Може, батько Фредеріка теж мав кров старих жреців? – запитала я себе, пережовуючи шмат обсмаженої риби.

На смак важко було зрозуміти, що це була риба. Все перебивала зелена цибуля з селерою та дудником але по формі шматки нагадували грубо порубану камбалу.

– Ні, навряд чи, – покривила я вустами, вдивляючись у доволі вродливе обличчя чарівника, – У провидців і так, зазвичай, тонке відчуття світу. Їм не треба додаткових вмінь, щоб розуміти людей.

На пошуки їжі не знадобилося багато часу. Перший–ліпший шинок знайшовся відразу за рогом кладовища. Він нічим не відрізнявся від інших занедбаних будинків з грубого каміння в кварталі. Якби я не роздивилася серед щільної стіни зеленого плюща розмальовану побляклою фарбою вивіску, то пройшла б повз.

– «Мама Бріджит», – прошепотіла я крізь зуби, стрімко прямуючи до закладу, – Знайоме ім’я, тільки не пам’ятаю, де я могла його чути.

Белла с Фередріком не звернули увагу на моє бурмотіння, мовчки крокуючи до дверей. В іншому районі сонячного міста мене б не пустили у заклад в такому вигляді. Від сорочки сильно тхнуло потом, штани були вщент заляпані брудом, а про черевики годі й казати. Такого жаху мої ступні не бачили, навіть коли я жила в маленькому селищі поміж північних гір.

Вся сіль була в тому, що ми знаходилися в Тельфері. Тут всім байдуже, як ти виглядаєш, аби платив. Не впевнена, в якій саме частині найбіднішого району я вийшла з катакомб, але іншого місця в Пенефорісі, де було б стільки сміття на вулицях, просто не існувало.

Моя хвостата провідниця була вже тут і чекала перед входом до шинку, блимаючи з темряви бурштиновими очима.

– Зрадниця, – прошепотіла я, пропускаючи кішку в середину, – Могла б одразу сюди привести, а не до цих двох.

Кішці теж було байдуже на моє бурмотіння. Вона по хазяйські забігла в шинок, розчинившись у темряві. Вочевидь, це місце не дуже користувалося попитом у місцевих. У напівтемряві тремтіло світло кількох дешевих свічок. Чорний дим, що тягнувся від них, пахнув старим салом і паленим гнітом, змушуючи ніс свербіти. Я щиро зраділа, що в моєму ліхтарі залишилося трохи масла і він продовжував світитися. Один зі столиків був зайнятий бувалим випивакою, який дрімав, спершись головою на лікоть. В іншому кутку сиділа строката компанія матросні і завзято грала в кістки на гроші. Чоловіки були так зайняті ставками, що не звернули на нас жодної уваги. 

Я навіть спочатку розгубилася. Може тут не кормлять, а тільки наливають? Хоча, від келиха червоного вина я не відмовлюся, за умови, що до нього знайдеться шмат козячого сира. Не велика розкіш для півдня, як на мене.

На мої питання швидко знайшлась відповідь. Сірою примарою кішка знайшла серед гравців здорованя, який гомонів голосніше за інших, та почала до нього ластитися.

Сказати, що хлопець був колоритним, це не сказати нічого. Всі частини тіла, які не прикривала куца шкіряна жилетка, прикрашали шрами. Спочатку мені здалося, що це наслідки сотень бійок в темних провулках нижнього міста, поки я не зрозуміла – всі вони спліталися в дивакуваті заплутані орнаменти. Чиясь вправна, але жорстока рука розписала гострим лезом його руки, шию та груди, не торкнувшись лише широкого усміхненого обличчя та до блиску поголеної голови.

– Мадемуазель Шарлот, – прогундосив він, взявши кішку на руки, – Кого ти до нас привела цього разу?

Хто б сумнівався. Сіру прониру тут знали і любили. Перед тваринкою відразу з’явилася миска з гарячою їжею.

– Мадемуазель Шарлот? – ледь не пурхнула я від сміху, але втрималася. Кожен сам обирає імена для своїх улюбленців і байдуже, якщо воно комусь може здатися смішним.

– Проходили поруч та вирішили перекусити, – знайшовся Фредерік, на всі очі роздивляючись дивака зі шрамами.

– Вибір сьогодні не великий, – знизав плечима шинкар, – Майже всі місцеві пішли до храму на святкову службу, але голодними я вас не залишу.

– Щоб мене грім побив, – спохмурніла я, глянувши на майже порожню таверну.

Якщо сьогодні початок свята Розмарину та лавру, то фаза Селени не за горами. Ця повня буде останньою для Ілсе, якщо я щось не придумаю, або… не займу своє місце в тюремному замку.

– Якщо кішка їсть, то і ми не помремо, – зробила висновок Белла, потираючи ніс від запаху риби та смороду свічок.