Розділ 30. Попіл до попелу, прах до праху

Розділ 30. Попіл до попелу, прах до праху

В книгах про таке точно не писали. Самого кістяного дракона я майже не бачила у темряві, проте нове вміння дарувало зір іншої якості. Десятки, якщо не сотні ниток тягнулися крізь простір до нього, гублячись серед кісток. Він був схожий на потворну маріонетку, яку зробив лялькар для якоїсь божевільної вистави.

– Як це одоробло змогло тихо до нас підкрастися? І чому я його не відчула? – не зрозуміла я. 

Акатавшан схлипнула від холоду та жаху, і позадкувала на кілька кроків, відступаючи від чудовиська. Я майже фізично відчула, наскільки сильно жінка злякалася. Тільки зараз я збагнула, що до цього моменту яскравих емоції жриця не виявляла. Ні, якісь вібрації від неї йшли, та розібратися в них не було можливості. Самоконтроль ронки вражав, але і мармур дає рано чи пізно тріщини.

Тим часом, скрегіт кісток ставав гучнішим. Потвора точно знала де ми і наближалася ближче.

– Зроби щось, – прошепотіла віщунка за моїм плечем. Краєм вуха я почула шурхіт сумки.

– Мабуть, ножиці свої шукає. Ну що за людина? Все одно вони не допоможуть, – подумала я і вигукнула, звернувшись до мертв’яка, – Ми прийшли з миром!

– Що ти верзеш? З яким, бляха, миром? – панічно вигукнула жінка.

– А як мені його кликати? Пане Дракон? Чи князь темряви? – обурилася я, – Краще б щось розумне підказала.

– Я тобі вже підказувала сотню разів! – не стримуючись кричала Актавшан, – Особливо в останнє, коли просила залишитися в тій кімнаті, де було світло!

– І ти гадаєш, він би нас там не знайшов, коли настане ніч? – не витримала я, – Який сенс там було залишатися?

– Сенс в тому, що ми змогли б довше прожити, – відрізала вона.

Сваритися з жрицею не хотілося. Якось це не на часі робити, коли на тебе насувається купа стлілих кісток розмірами з дебелого гірського яка. Інтуїція мені підказувала, що вогонь до мене зараз не прийде. У відьми або чарівника може бути лише одна іскра дару. Різних здібностей може бути багато, так, але іскра тільки одна. Фіфа була права. Я відкрила в собі дар Ілсе, отже мого рідного дару вогню в мене бути не могло. Якось же жриці старої віри могли з нами воювати довгі сторіччя? Отже їх дар не був такий безпечний, як мені здалося?

Подумки дотянувшись до кількох ниток, які прямували до кістяного дракона, я зв’язала їх у вузол та жбурнула у страховисько. Звичних іскор, спалахів та інших проявів магії, яке могло б побачити людське око, не було. Не спрацювало. Страхопудело гучно застрекотіло кістками і пришвидшило свій рух в нашому напряму.

– Дідько! Що ж робити? – несамовито вигунула я.

– Він мрець, якого тримає в цьому світі пам’ять та магія смерті, – жваво затараторила мені на вухо Актавшан, – Якщо не в силах побороти Смерть, звільни його від пам’яті.

– Логічно, – прошепотіла я, – Але він складений з суцільної темряви! Як її побороти?

– А свою темряву ти як поборола? Знайди потрібні слова!

Кинувши швидкий погляд у напряму кістяного дракона, я спробувала взяти себе в руки та не піддаватися паніці. Не дарма мені здалося, що він схожий на поламану маріонетку, тільки з однією розбіжністю – його тримала не одна рука ляльковода, а безліч.

– Мої слова тут зайві. Хай сам почне говорити, – впевнено прошепотіла я, і неочікувано для себе сильно потягнула за одну ефемерних ниток, – Ти хочеш знати, чому я мовчу? Бо слова — це нитки, а я не шию. Я розрізаю. Давай свої ножиці, Актавшан!

Моя тремтяча від напруги долонь відчула холодний метал. Ворожка без зайвих питань швидко вклала їх у мою руку. Різким рухом я клацнула тупим металом, розрізаючи незриму цьому світу нитку. Вона затремтіла, як струна скрипки, і луснула, перетворившись на сірий попіл. Потвора схлипнула. На долю секунди в його надрах промайнув проблиск світла, який неможливо було не помітити.

– Ти хочеш знати, що я шукаю? – продовжила я, хапаючись за іншу нитку і розрізаючи її, – Не скарб. Не кохання. Не істину. Я шукаю тріщину. Ту, крізь яку в тобі ще може пробитися світло.

Я була впевнена, що кістяний багатоголовий мрець не зможе зрозуміти мою імпровізовану промову, але вона була не для нього. Вона призначалася для мене.

– Ти виглядаєш, як тінь, але ти не тінь. Ти — пам’ять, що залишилась після вогню, але не згоріла. Коли я торкаюся твого болю — ти не кричиш, а варто. Бо я тебе слухаю.

Скрегіт кісток став нестерпним. Ворожка з жахом затулила вуха і присіла на коліна позаду мене.

– Що він каже? – холодно спитала я, – Я не можу зрозуміти. Надто змішані відчуття.

– Він просить не зупинятися, – проскиглила жриця, схопившись за голову, – Йому боляче, але це краще ніж не відчувати нічого крім голоду. Він застряг в цих катакомбах і хоче рухатися далі. Звільни його, щоб він покинув цей світ.

– Ні, – відповіла я, рішуче сплітаючи ще не розрізані нитки в мотузку, – Хто тоді нас виведе звідси? Передай йому: якщо покаже шлях нагору, я подарую йому спокій.

Допомога Актавшан в перекладі з людської мови на мову мертвих не знадобилася. Кістяне опудало незграбно розвернулося, зачепивши опуклим горбом кам’яну стелю, і почалапало кудись в темряву. Згори на нас щедро посипалося дрібне жовте каміння.