Розділ 29. Куди веде клубок

Розділ 29. Куди веде клубок

В очах ще мерехтіли хвилюючі спогади про той вечір, але я розуміла – минуле навічно залишилося позаду. Двері зачинені і ключ навіки засипали піски часу. Чарівний Алкі більше ніколи не посміхнеться мені, а натовп багатіїв не потішить роздуте его водоспадом оплесків.

В моєму теперішньому нічого суттєво не змінилося. Становище, в яке ми по дурості потрапити разом з Актавшан, залишалося безпросвітним. Хоча чого це? Сонячні промені, які проникали крізь розломи в стелі, нас поки не покинули, хоча і змінили своє розташування. Вочевидь, сонце значно посунулось, і вони ковзнули з підлоги на порослу бурим лишайником стіну. Повернення в спогади забрало більше часу, ніж я очікувала.

– Ти як? – схвильовано спитала ронська жриця, допомагаючи мені підвестися. 

– Краще, – несподівано для себе, відповіла я.

Це була чиста права – настрій в мене значно поліпшився. Шлунок нагадував про голод, але це був звичайний людський голод від нестачі їжі, а не щось потойбічне. Біль зникла, розчинилася у вирі світлих спогадів, залишивши крихту надії, що я не згину в цій клятій темряві. І я зараз не про катакомби.

– Знайти світло в собі, велике досягнення, – підморгнула мені жриця, – А тепер швидше виводь нас з цих богинею забутих підземель, а то вже масло у ліхтарі закінчується.

– Легше сказати, ніж зробити, – покривила я вустами, поглянувши на мінливе світло маслянки.

– Чого розсілася? Піднімай свій зад! – вигукнула вона, – Чи ти думаєш, я дарма купу часу на тебе витратила?

– Не треба зайвих емоцій, – скривилася я від крику жінки, – Емоції це також енергія, правильно? Якщо емпат працює, як камертон, то я маю вловити щось поруч.

Я закрила очі і зробила глибокий вдих, очистивши розум від думок. Монотонне дріботіння крапель більше не відволікало. Воно виконало роль білого шуму, крізь яке почали пробиватися бляклі кольорові нитки. Товща землі не змогла стати заслоном від життя, яке вирувало назовні. Мабуть, вгорі над нами була багатолюдна площа, де зараз юрбилося тьма–тьмуща народу.

Ось помаранчева нитка старої бабці, що купляє рибу. Вона неочікувано розквітла маленькою хризантемою, розрадивши моє внутрішнє око. Жінка отримала чималі гроші за весільні рушники для якоїсь молодої пари, і тепер завзято набивала кошик їжею. Не дивина. Більшість пар прагне влаштувати весілля в період весняних свят, щоб отримати благословення богині. Я також мала бути серед них.

А ось жовта, наче яскрава кульбабка, поруч з нею. Це був дзвінкий дитячий сміх. Не знаю, що саме побачив хлопчисько, але він був щасливим. Жовта нитка перетнулася з коричневою і вибила іску:

– Батько, – прошепотіла я, – Він побачив батька.

– Хто побачив? – не зрозуміла Актавшан. Я відкрила очі і здивовано глянула на жрицю.

– Неймовірно! Я їх відчуваю. Вони сміються, радіють, живуть своє життя, – видихнула я, і якось по дурному посміхнулася, – Ви не повірите! Одна з торговок прямо зараз зухвало обвішує постійну клієнтку.

– Яке цінне вміння – дізнатися, що в Тельфері тебе обманули на базарі, – в’їдливо відрізала ронка, – Я тобі і без магії могла б сказати, що в Пенефорісі кожна друга торговка ще та..

– Ви не розумієте, – перервала я її, округливши очі, – Я тепер знаю, чому вона це робить! Молодший син вирушає в море і потрібно зібрати грошей йому в дорогу. Він ніколи так далеко не ходив і вона хвилюється.

– Як це може допомогти нам вибратися звідси? – холодно поглянула на мене жінка, – Дар або приносить користь своєму власнику, або не треба витрачати на нього свій час. Життя занадто коротке, щоб розмінюватися на манівці.

Почувши її слова, я остаточно зрозуміла Беллу. Кожен дар має свою цінність, в незалежності приносить він гроші або іншу матеріальну користь, чи ні. Ти не можеш просто сховати його кудись та забути. Це як відрізати руку чи ногу, або в даному випадку – серце. Знаходячись глибоко під землею в майже суцільній темряві, я відчувала всіх тих людей зовні. Я не бачила їх обличчя і не знала бідні вони, чи багаті, але розуміла їх. Не заздрила, не осуджувала – просто сприймала такими, які вони є. Яким чином, маючи такий дивовижний дар, клірики старої віри перетворилися на кровожерливих монстрів? В голові не вкладається.

– З чого ви взагалі взяли, що саме я можу нас врятувати? – примружила я очі.

– Мені так сказали духи, – буркнула собі під носа віщунка.

– Гарна відмовка. Підходить на всі випадки життя, – кивнула я, покрививши вустами, – Ви на мить нагадали мені матінку. Леоніда також казала: «На все воля богині», коли давала складні завдання або строїла безглузді плани, які не можливо було виконати.

– Гадаю, що не всі її плани були такими, – примружила очі жінка.

– Бувало по різному, – відмахнулася я, – Наша матінка складна особистість.

Якщо бути чесною, то плани голови Святого престолу рідко завершувалися без якого–небудь успіху. В неї завжди вони були багатогранні і за одним шаром інтриг ховалося мереживо інших. Якщо з одного боку вона зазнавала поразки, то з іншого Леоніду завжди чекала удача. Зі сторони це було схожим на пишну спідницю, де під яскравою парчею виднілася побита життям підкладка.