Розділ 28. Камінь, сталь та полум’я

Розділ 28. Камінь, сталь та полум’я

Від виру емоції, який панував всередині, хотілося кричати. Це було схоже на виверження вулкану, вогняні ріки якого текли по моїм венам, але легке і яскраве, як небесні вогні, що запалюють алхіміки на головній площі під час свят. Я була впевнена – в моєму успіху не було заслуги чаруючого еліксиру «Поцілунок Кассіопеї». Перемога цілком належала мені.

Цей вечір не мав стати моїм. Я підло вкрала його у близької подруги без будь–яких сумнівів і вагань. Чи хотіла я цього? Авжеж – ні. Делія була мені справжньою сестрою. І це не порожній загальний термін, яким ми зобов'язані називати всіх колег по ремеслу. Наша зв’язок був справжнім, хоча і не кровним. Чи сподобалося мені бути в центрі уваги вищого кола суспільства? Беззаперечно.

Мабуть, це і є відповіддю на вічне питання – чи можна побудувати власну долю на нещасті іншої. В народі кажуть, що всі відьми безсоромні і з легкістю переступлять через голову іншого, прямуючи до мети. Так, винна. Але Адель – це інше. Глибоко в серці я відчувала, що вона все розуміла і пробачила мене за Алкі, але легше від цього не ставало.

– Ви причарували мене, сяюча донна, – промовив він, – Щирість – це розкіш, якою тут мало хто може похизуватися.

Від глибокого баритона темноволосого красеня в мене побігли мурахи по шкірі. Ми кружляли в танці, ніби два метелика, коло запаленого ліхтаря.

– А що до вас, пане? – спитала я, дивлячись йому у вічі, – Ви зараз щирі зі мною?

В сірих, ніби зимове море, очах заблискотіли тисячі вогників від свічок. Він відпустив мою руку та розстібнув верхню застібку камзола. Час застиг. Пари, які кружляли павану під акомпанемент струнного квартету, зупинилися та здивовано поглянули на нас. Схиливши голову, він зняв з шиї кулон та покликав мене підійти ближче.

– До вашого образу дечого не вистачає, – прошепотів він, застібуючи тонкий золотий ланцюжок на моїй шиї.

Коштовний чорний камінь загадково виблискував своїми гранями. Я провела по ньому рукою і відчула холод самоцвіту. Не знаю хто почав аплодувати першим, і чи потребувала така дріб’язкова подія овацій, але зараз ми в них купалися. Він взяв мою долонь і підніс до своїх губ. Гарячий поцілунок відгукнувся в серці, змушуючи тіло тремтіти. Всі жінки в бальній залі заздрили мені, всі чоловіки захоплювалися мною. Серед натовпу багатих скнар на мить промайнуло біле від образи обличчя Делії, а одразу за нею – без емоційна Белла.

– Вам пасує, – прошепотів він, милуючись прикрасою на моїй шиї.

– Самоцвіти завжди пасують, коли людина правильна, – знизала я плечима, – В мене є одна теорія: не існує поганих прикрас, існують люди, які їм не підходять. Якби була моя воля – я би заборонила носити коштовне каміння тим, хто в них нічого не розуміє.

Принц високо підняв брови і якось по новому поглянув на мене.

– Ну, дивіться, – вирішила пояснити я, – Бачите важке намисто на тій дамі в рожевій сукні. Ларимари з аквамаринами просто розкішні. Але навіщо до них додали перли? Вони тільки обтяжують морську блакить і знецінюють гру світла. Ювелір, який робив прикрасу, справжній майстер. Та можу заприсягтися, що перлів там не повинно було бути. Вона попросила їх додати в готову прикасу, піддавшись загальній моді. А той сивий адмірал – навпаки, абсолютно обгрунтовано додав до рубінової зірки золотий зажим для краватки з малахітом.

– Це дама в рожевому – графиня Де Шанті, а адмірал – ніякий не адмірал, а герцог Ре Альє, – пирснув від сміху принц, – Ви ковток свіжого повітря на цьому душному світському рауті, пані Маджері. Згоден з вами: без перлів намисто виглядало б значно краще і малахіти просто виняткові. Гадаю, я теж такі замовлю. Пане Алессандро, пришліть до мене завтра по обіді вашого ювеліра, будь ласка.

Почувши його слова, жінка в рожевій сукні зніяковіло прикрила шию віялом, а герцог гордо викотив грудь колесом. Якби я сама наважилася таке сказала їм в обличчя, то можу запевнити – я отримала би віялом по обличчю і швидко опинилася би за дверима. Але, коли в гру входить принц, правила різко змінюються.

– Ще один танець? – спитав він, простягнувши мені відкриту долонь.

Щось болісно вкололо під лівою лопаткою. Я примружила очі і поглянула крізь простір на астральний план палацу. Поряд дещо відбувалося. Магія била фонтаном та скреготала. Наче сталеве лезо натрапило на міцний камінь і вибило іскру. Десь поруч проходив магічний дуель і чародійка, яка володіла магією землі брала гору. Чортові відьми. Не могли почекати поки прийом закінчиться? Таку мить зіпсували, поганки.

– Мені треба на хвильку вас залишити, – широко посміхнулася я, подумки проклинаючи Беллу з Делією, – Дівочі справи. Ви маєте зрозуміти.

– Звичайно, – посміхнувся він у відповідь, – Буду з нетерпінням чекати вашого повернення.

Як там вчила Фіфа? Короткий уклін та швидкий реверанс, і за мить, я впевнено крокую мармуровими коридорами у пошуках двох невгамовних відьом, які вирішили з’ясувати відносили тут і зараз. Хоч би палац не рознесли, дурепи. Чаклувати в Аєрамі, коли в двох кроках розважається та п’є ігристу «Рожеву перлину» половина знаті міста! Нечувана зневага до правил! Зла на них не вистачає!

Під здивовані погляди охорони, я промайнула коридор та знайшла потрібні двері. Ну, хоч магічний захист поставили, це вже радує. Ось чому ніхто з присутніх не почув галасу. Руни на мить спалахнули, пропустивши мене всередину і повільно згасли.