Розділ 26. Дари минулого

Розділ 26. Дари минулого

Мовчання затягнулося. Актавшан стояла в темній кімнаті глибоко під землею і пильно мене роздивлялася. Якщо інші прояви емоцій ронської жриці я розуміла без зайвих пояснень, то ця залишалася для мене загадкою.

- І все? - не витримала я, дивлячись на її ледь освітлену масляним ліхтарем статуру, - Не буде ані криків, ані біганини темними коридорами та сварок, в котрих я буду благати тебе про допомогу?

- Я повинна була все це робити? - здивовано підняла брови жінка.

- Більшість людей саме так би і вчинили, - відповіла я, і вже не дуже впевнено додала, - Мабуть…

- Ти ж в курсі, що ми почитаємо яснооку богиню тільки тому, що така офіційна позиція королівства?

- Добре, що поруч немає Делії. Вона б луснула від злості, почувши таке богохульство, - прошепотіла я, - І в кого ж ви вірите?

- Стара віра, нова віра – нам особливої різниці немає, - знизала вона плечима, - У ронського народу багато своїх богів. Хтось маскує їх під образи святих та мучеників, хтось під вашу богиню, але головне божество для нас - це дорога. Вона дарує нам життя та долю.

- Ви ж осілих, - нагадала я, - Яка дорога?

- Я залишилися в Пенефорісі, бо сюди привела мене дорога, - спокійно відповіла жриця, - У всього є свій цикл. Життя та Смерть, це коло, якого нікому не оминути. Треба вміти відпускати, щоб в твоє життя прийшло щось нове. Мій табір розвалювався. Я була мала та не мала впливу матері, щоб продовжувати вести справи. Вече не могло подолати суперечки між собою, і табір «Білого кролика» припинив своє існування. Хтось, як я, осів та почав нове життя в місті. Хтось приєднався до інших таборів та зник за обрієм.

- Не сумуєш за минулим? – зацікавилася я.

- Ні, - похитала вона головою, - Тут я зустріла кохання свого життя, народила синів, відпустила їх в світ. Вони привели чудових невісток, які обрали своїм розумом та серцем, а потім народилися онуки. Храм приносить прибутки, моя справа процвітає. Мене все влаштовує.

- Спокійне та стабільне життя, - з розумінням кивнула я, - Майже заздрю вам.

- А я тобі, - неочікувано відповіла вона.

- Чого б це? – здивувалася я, і одразу спохмурніла, - Ви просто не чули моєї історії.

Що таке чорна заздрість я дуже добре знала. Від самої моєї появи в монастирі, я відчула її гіркий присмак на своїх губах. Мені обіцяли, що ми всі будемо сестрами. Натомість, я потрапила у ставок з хижими рибами, які воліли перегризти горлянки один одному за уявні нагороди та примарну прихильність вчителів. Коли я усвідомила розміри своєї сили, то заприсяглася – я зміню це, коли прийде час.

- А мені і не треба, - знизала плечима Актавшан, - Для заздрощів є підстави. Тобі дістався один з найвеличніших дарів у світі - емпатія. 

- Ви про що? – не зрозуміла я, дивлячись на жінку на всі очі. Вона глибоко вдихнула повітря, ніби готовлячись до важкої розмови.

- Ти цього не знаєш, бо молодий і чув тільки офіційну історію, - похитала вона головою та підійшла ближче, - Саме цим даром володіли храмовники, яких подолали послідовники ясноокої богині. В твоїх руках реальний енергетичний механізм відчувати та трансформувати тонку матерію Всесвіту.

Промені, які пробивалися крізь шпарини у стелі, освітили її обличчя. Золоті нитки магії над її головою не розчинилися у бляклому світлі. Вони мерехтіли на сонці, наче метелики, відкидаючи сонячні зайчики. 

- Храмовники сильно спаплюжили репутацію під кінець свого існування, але так було не завжди. Чи ти справді думаєш, що довгі сторіччя натовп сліпо молився демонам?

Я нічого не думала. Для людини, яку виростили віруючи у силу богині, такі ствердження були не прийнятні. Були. Поки я не дізналася що Святий престол не тільки не знищів всіх жреців, як касту, а і взяв їх нащадків під своє крило. Від роздумів про це мене заціпило. Як я на це повинна реагувати? З однієї сторони я була впевнена, що матінка зробила велику помилку, пустивши цих змій в наш дім. З іншої – милішого юнака за Ілсе, я ще не зустрічала у своєму житті. Він пожертвував своєю свободою заради мене. І я точно впевнена – він ладен пожертвувати і життям.

- Треба знати історію, щоб не давати їй повторюватися, але краще робити це повністю, - продовжила вона, ніби почувши слова, які я не наважилась промовити вголос.

- І що саме я не знаю з історії? – нарешті змогла вимовити я.

- Для початку, дай собі чесну відповідь на питання: що ти зараз відчуваєш? – спитала жриця, примруживши очі.

- Нічого хорошого: тугу, розпач, сум, здивування, обурення, страх, - почала перелічуватися я, - А що ще може переживати людина, яка втратила коханого і впевненість в майбутньому?

- Я питаю не про емоції, - похитала вона головою, - Хоча, дуже добре, що ти насамперед згадав саме про них. Наша сила прив’язана до наших емоцій. Чим більше ми відчуваємо, тим сильніше стаємо. Що ти відчуваєш в енергетичному плані? 

Опустивши очі, я втупилися в брудну підлогу катакомб, прислухаючись до себе. Сказати правду чи знову уникати її? Темрява підземель дарувала спокій, відокремлюючи мене від зовнішнього світу. Подумки відгородившись від зайвих хвилювань товщею землі, я крадькома зазирнула в глибоку рану, яка вже кілька днів не давала мені спокою.