Розділ 25. Нитки та ножиці

Розділ 25. Нитки та ножиці

Яскраві сонячні промені, що панували у внутрішньому дворі храму «Тисячі голосів», змінилися пронизливою темрявою катакомб. Раніше я не любила ніч та темряву. Ні, я ніколи їх не боялася, навіть коли була дитиною, але завжди віддавала перевагу дню. Може і не з самого ранку, бо валятися в ліжку я також люблю, але то інше.

Гадаю, таке відношення до світила було природнім. Риба не може не любити воду, птах – повітря, а вогонь завжди шукає паливо. Сонце було моїм постійним джерелом енергії. Як же його не любити?

Зараз я була іншої думки. Після болючого переходу в розум смертельно хворої Фіфи та задимленої кімнати Актавшан, волога темрява здалася подарунком долі. Очі напрочуд швидко пристосувалися та перестали боліти, дихання заспокоїлося, а серце перестало стукати, немов у переляканого горобця.

На мій подив, жриця не втекла, загубившись в мережеві підземних переходів. Жінка сумлінно чекала на дні кам’яного колодязя, з запаленим ліхтарем.

- Вони змогли зайти в храм? – спитала вона тремтячим голосом, коли я спустилися вниз по старій дерев’яній драбині.

Блякла маслянка відкидала на її обличчя химерні тіні, роблячи великі очі ронської жриці схожими на совині. Ворожка знову покрила голову чорною хусткою, сховавши бліду зовнішність за пологом магічного мороку. Навіщо було це робити в підземеллі, де крім нас двох з живих нікого не було, залишилося для мене загадкою. Скоріше за все, це була стара звичка.

- Поки, ні, - похитала я головою, - Я зупинила їх на деякий час, але вони знайдуть спосіб проникнути всередину. Нам треба поспішати, бо рано чи пізно ваша дитина повернеться в храм. Треба її попередити.

- З нею все буде добре, але дякую, що хвилюєшся, - кивнула вона, - Якщо святий орден зайшов в наш квартал, то про це вже остання собака знає. Шанталь в безпеці. Наші не дозволять їй зашкодити.

- А ви? – запитала я, примруживши очі, - Він бачив вас, отже знайде.

- Бачив кого? Біляву жінку з блакитними очима? – дриця іронічно підняла чорну бров. Прихована посмішка блукала в неї на вустах, ховаючись в мерехтливих тінях.

- Слушна думка, - кивнула я, - Не хвилюєтесь, що духи здадуть вас?

- Ні, - впевнено похитала вона головою, - Навіщо їм псувати зі мною відносини? Вони вказали шлях чаклуну, ще до того, як ти переступив поріг мого храму. Шанталь попередили про відьму, та я не зрозуміла, про кого мова. Думала - про тебе. Забагато вашого поріддя розвелося в Пенефорісі. Гаяти час, буде дурною ідеєю. Знаєш куди треба йти?

- Ви жартуєте? – в мене округлилися очі, - Я в катакомбах другий раз в житті! Гадала, що ви знаєте шлях!

- Сюди майже ніхто не спускається, всі бояться кістяної потвори, - знизала плечима жриця, - Пару років тому контрабандисти почали переправляти ці тунелі для транспортування своїх товарів на пагорби. Те, що від них лишилося, вмістилося в одну маленьку труну на похоронах. Окремі могили не знадобилися, бо де чий шмат було не розібрати.

- Чудові новини, - обурено видихнула я, - А мені казали, що кістяний дракон не такий вже і небезпечний. Навіщо ви йшли під землю, якщо не знаєте як вибратися?

- Іншого виходу не було! Я не звикла, що до мене вламуються озброєні монахи! - вигукнула вона.

- Слушна думка, нічого не скажеш. Про репутацію ордену Білої айстри чули всі, - прошепотіла я, потроху проходячи до розуміння, що моє перебування тут може затягнутися, - Духи не зможуть нам допомогти знайти шлях?

- Це небезпечно, - жриця похитала головою, - Якщо я прикличу когось одного, то збігуться всі інші, а там і до кістяного дракона не далеко.

- І багато почує ваш поклик? – я примружила очі.

Якщо я правильно пам’ятаю теорію, то одним з показників могутності заклинача духів вважається сила його поклику. Чим більше потойбічних істот можуть його почути, тим сильніший заклинач. Анатоль міг половину цвинтаря підняти за раз, але завжди це робив обережно, щоб не потривожити зайвих.

- Все залежить від обставин, - знизала вона плечима.

- І все ж? – я зацікавлено підняла бров. Треба ж розуміти, наскільки сильний медіум поруч зі мною.

- Враховуючи, де ми зараз знаходимося - народу буде більше, ніж на проспекті Ре Воллє під час святкування дня Всіх мертвих, - скривилася вона.

Я мовчки кивнула, обмірковуючи нову інформацію. Отже, Актавшан не поступається силою Анатолю, але не така майстерна в контролі, тому і робить ритуали в захищеному просторі свого храму. Не дивно. Його багато років вчили цьому тонкому мистецтву. Дивує інше - яким чином вона не потрапила під пильне око Святого престолу? Так, рони - це окрема каста, вони не підкоряються загальним правилам. Юридично, вони навіть не вважаються підданими короля, бо змінюють країни перебування швидше, ніж змінюються пори року. За ними важко слідкувати. Але вона містянка, а не кочівниця.  

Я глибоко видихнула. Треба заспокоїтися і щось придумати. Не знаючи катакомби так добре, як Белла, не маючи карти чи компаса, блукати заплутаними ходами можна було до скону. А враховуючи, що десь за рогом бігає голодний мрець, то це може статися швидше, ніж нам би цього хотілося. Не дивлячись на «райдужні» перспективи, чекати поки Анатоль оговтається, я не збиралася. Старий друг не подарує мені приниження на очах нових «друзів».