Розділ 24. Відданий пес Святого престолу

Розділ 24. Відданий пес Святого престолу

– Тихіше, тихіше, не роби різких рухів, – шепотів мені на вухо жіночий голос, – Хто б таке з тобою не зробив – він тобі не друг.

– Гірше, ми майже родичі, – ледь змогла вимовити я, задихаючись від диму.

В якомусь сенсі, це було правда. Всі відьми та чарівники – сестри та брати, незважаючи на вік, регалії та положення в суспільстві. Ні, не всіх нас пов’язує між собою родословна. Іскра магії означає набагато більше, ніж родинні зв’язки. 

Коли кров перетвориться на попіл, кістки зітліють, а імена на надгробках зітруть вітри часу – наша магія і далі буде жити у всесвіті, шукаючи нові втілення. Чи кинусь я на захист незнайомої мені відьми, ризикуючи життям? Анатоля я колись врятувала від свого ж племені і оком не повела. Чи повторила я би цей вчинок? Не знаю, все залежить від обставин. Як то кажуть: ми родина велика, але не дуже благополучна.

Не дивно, що голову Святого престолу шанобливо називають матінкою або батьком. Справжні титули звучать інакше, але їх згадують лише в офіційний листах. Хоча… Батька в нас давненько не було. 

Вже не пам’ятаю хто останній з чоловіків займав цей пост. І тут річ не в традиціях, кількості чарівників, їх силі чи встановлених правилах – просто жінки краще плетуть інтриги. Також, можливо, чоловікам цікавіші інші напрями діяльності. В гільдії моряків взагалі жінок ніколи не було, і це не вважалося дивним, а у кочівників – навпаки: або жриця вказує шлях, або Вече старійшин. Б’юсь об заклад, Актавшан також керувала якимось табором, поки не осіла в Пенефорісі.

Глибокий вдих дався мені не просто. В горлянці страшенно пересохло, а з чола стікав цівками липкий піт. Тепер я розуміла, чому вона запалювала пахощі під час обрядів. Ритуальну кімнату ронської жриці заполонили смердючі сірі султани, які впливали на моє тіло гірше за срібло. Що це за трави такі? Від запаху очманіти можна. Відкриті вікна не дуже допомагали, але залишали крихту надії, що ми тут не помремо.

– Відьми з їхніми фокусами, – незадоволено пурхнула жриця, допомагаючи мені підвестися, – Вперше бачу такого могутнього духа. Куди вона тебе перенесла?

– Не знаю, – збрехала я, – Довго я так лежу?

– Хвилин десять, не більше. Як ти себе почуваєш? – схвильовано спитала Актавшан.

– Жити буду, – відмахнулася я, кліпаючи, немов сова, яку розбудили вдень від міцного сну.

Очі страшенно пересохли та відчувалися запаленими. Якщо це була мала частина болю, яку відчувала Фіфа кожну хвилину свого існування, то можу зазначити – міцнішої людини я в житті не бачила. Мені здалося, що ми з нею потеревенили не менше години, а вона не на мить на дала побачити свої страждання. Так, вона схудла, виглядала змарнілою та втомленою, але не показала слабкість. Не тій відьмі дісталася магія сталі. Делія верещала би, як різана, а ця – ані пари з вуст.

Я би хотіла більше провести з нею часу. Сидіти в тій кімнаті з видом на Черлені гори, міряти прикраси, слухати історії старої чародійки, обговорювати плани та плести інтриги. Може це і дурня, але наша розмова якимось невідомим чином повернуло мене до життя. Ніби з похмурого неба пролився теплий дощ та зігрів захололу землю.

Не судилося. Мить духовної близькості, який був мало вірогідним в реальному світі, навіки закарбувався в моїй пам’яті. Той світ був хоч і уявний світ, але більш правдивим, ніж справжній. Вперше за всю історію нашого знайомства вона ні разу не збрехала, не була суворою чи холодною. І вперше нічого в мене не вимагала, а лише м’яко просила.

Крізь сірий дим, пролунав гучний стукіт, остаточно повертаючи мене в реальність.

– Кого це чорти принесли до мого порога? – невдоволено прошепотіла жриця.

– Ім’ям Святого престолу, відчиніть двері! – почула я знайомий голос.

– Стара відьма не збрехала, – покривила я вустами, – Анатоль доєднався до ордену Білої айстри.

– Друг чи ворог? – занепокоєно спитала Актавшан.

– Не те і не інше, – похитала я головою, – Ну, що ж. Нам давно варто було поговорити.

Невпевненими кроками, тримаючись рукою за жрицю, я визирнула з–за декоративної перегородки у торгівельний зал. За розмальованим склом промайнуло знайоме обличчя. Вони і справді були схожими, як дві краплі води. Чи краще сказати, як два шматка однієї крижаної брилі. Хоча, можливо, так можна описати будь–кого з альбіносів.

На білій порцеляновій шкірі, наче на порожньому полотні, не було ані краплі кольору. Ніяких родинок, пігментних плям чи ластовиння. Жодної вади, яка б могла відрізнити від керамічної ляльки. В них і волосся було схожим. Єдиною відмінністю було те, що жриця заплела свої білосніжні локони в сотні косичок, а він стягнув їх шкіряним ланцюжком в тугий кінський хвіст.

З–під рідких, майже невидимих бров, на мене дивилися очі кольору морського льоду. Мені завжди здавався погляд Анатоля трохи здивованим. Спочатку, я гадала, що це реакція хлопця на новий світ, який впав до його ніг. Сама такий мала перші роки навчання, опинившись у столиці. 

Наші історії були дещо схожими. Обидва були не звідки та з прізвищами, які нічого не для кого на означали. Його привезли з–за моря, із провінційного містечка у великий квітучий мегаполіс, а мене з гірського селища, яке і на мапі знайти було складно без підказок. Та з роками я зрозуміла – погляд таким здавався через відсутність вій.