Розділ 22. Молодша донька Фортуни

Розділ 22. Молодша донька Фортуни

Мене ніколи не можна було назвати великим знавцем стародавньої міфології, але цей урок я запам’ятала на все життя. Фортуна — це мінлива, стихійна доля, яка може принести як успіх, так і лихо. Цю примхливу діву порівнюють з буревієм, який або принести омріяний дощ та поллє поля, або спалити твій дім блискавкою. «Сліпа» удача, так би мовити. Вона буде з тобою якусь мить, а потім висковзне з рук і розчинитися в безодні хмар диким птахом.

Феліцитата — це свідоме, стабільне щастя. Успіх, як результат доброчесності або прихильності вищих сил. Ніби милосердний поцілунок того, хто піклується про тебе. Остаточно це ніде не задокументовано, але дехто вважає її «молодшою донькою Фортуни», оскільки вона є більш витонченим і виключно позитивним проявом удачі.

Виходячи з цього, в мене залишилося одне питання. Хто додумався назвати найбожевільнішу та найрозумнішу відьму, яку я знаю — Феліцитатою? Її батьки точно не мали дару передбачення. В іншому випадку, обрали би своїй милій донечці більш підходяще ім’я. Мегера, наприклад, або Сцилла. Хоча, ні. Це також не підходить.

За легендами Сцилла була красунею, яку зачарувала через ревнощі стародавня богиня, перетворивши на чудовисько з собачими головами. Фіфа вродою не славилася навіть в молодості. Мегера теж не дуже підходить. Наскільки я пам’ятаю, ця богиня вважалась уособлення заздрощів та гніву, а в народі так називали злих і сварливих жінок. Не дивлячись на всі особливості характеру, Фіфа злою не була і нікому не заздрила. Та назвати її доброю, в мене язик якось не повертався.

Я би все віддала, щоб поміняти свою «стабільну» Феліцитату, яка довгі роки псувала мені кров та вчила чаклунству, на дику і примхливу Фортуну. Хоча, що в мене зараз лишилося? Алкі я втратила, видатну можливість зайняти королівський трон – також, навіть моє руде волосся проміняла на смоляні локони Ілсе. Залишилася в мене лише Феліцитата. Жарт долі, не інакше.

– Ти диви, які гарні цяцьки! Це все він подарував? – пролунав у мене над вухом пронизливий вереск.

Я швидко перевернула своє забите тіло на бік, а потім не без зусиль підвелася на ноги. Кімната здавалася не знайомою. Не першої свіжості біле вапно на стінах подекуди дало тріщини. Однотонний, але практичний килим встилав дерев’яну підлогу, а просте ліжко тулилося до письмового столу з канцелярським приладдям. В цілому, обстановка нагадувала мою колишню кімнату в пансіоні при монастирі. Може на це і був розрахунок? Єдиним, що не виглядало аскетичним, це велика картина у важкій позолоченій рамі. Художник їй дуже полестив, зобразивши в образі морської цариці. На ній вона була ледь старша за мене, та вже мала той самий фірмовий вираз обличчя, за яке і отримала прізвисько – Фіфа.

– Мені пасує? – спитала пристаркувата відьма приклавши собі до вух мої улюблені золоті сережки зі смарагдами.

– Віддай, все одно залишити собі не зможеш, – різко промовила я, протягнувши руку, – Де ми взагалі?

– А можна згадати про ввічливість? – піджала губи жінка, поклавши на мою відкриту долонь прикраси, – Я тут зі шкіри лізу, щоб твою пласку дупу врятувати. І що я отримую? Ніякої вдячності.

– Вибач, тиждень був складний, – прошепотіла я, поглянувши у вікно.

Горизонт затьмарював бурий гірський хребет, до якого вели зелені поля молодої пшениці. Безтурботна тепла весна тут відчувалася сильніше, ніж поруч з морем. За вікном дзвінко співали птахи і лунав настирливий скріп погано змащеного сталевого механізму. Дивлячись на цю красу, неможливо було не здогадатися, що це лише ілюзія. Занадто яскравими були фарби неба, підсвічені промені багряного сонця, занадто насичений ароматами квітів вітерець, що линув в кімнату з відчинених вікон. Ідилічна картина не могла бути справжньою.

– Це не лімб, – похитала я головою, – В лімбі немає сонячного світла, лише блакитний місяць. В рай я не могла потрапити, а на нижній світ це схоже. Тож, де ми?

Фіфа мовчки сіла на застрелену блакитною ковдрою постіль, дивлячись на мене на диво м’яким поглядом. Якщо в ньому і була іскра звичайної пихи, то настільки мала, що я її не побачила.

– Ми в твоєму розумі, – зрозуміла я, – Але, як ти змогла створити такий простір? Для цього голова повинна бути зовсім порожньою довгий час..

– Я помираю, люба, – спокійно промовила стара відьма, – Кілька тижнів лежу прикута до ліжка в такій самій кімнаті. Ну, може й не в такій, але в дуже схожій, – криво посміхнулася вона, кивнувши на свій портрет, – Тіло не витримує, але мозок відчайдушно чинить опір Сірій пані. Чим ще мені займатися, як не рятувати улюблену ученицю? – розвела вона руками.

В її голосі не було ані краплі іронії, тіні сарказму чи звичайних верескливих акцентів. Феліцитата говорила правду. Тільки зараз я зрозуміла наскільки вона мініатюрна. В минулі часи її присутність змушувала всіх втиснутися в стіну, звільняючи місце для її роздутого его. Та зараз переді мною постала маленька, втомлена хворобою, тендітна жінка з посивілим волоссям.

– Ось чому перехід був таким болючим, – тихо промовила я, – Я можу чимось допомогти?

– Ти і собі допомогти не можеш, люба. Що вже казати про мене? – махнула вона рукою.

Я з жалістю поглянула на ту, кого все життя вважала занозою в дупі та потайки обожнювала, але отримала лише гнівний погляд.