Розділ 20. Храм тисячі голосів

Розділ 20. Храм тисячі голосів

На храм будь якого божества, в традиційному розумінні цього слова, місце, в яке я потрапила, схожим було мало. Приміщення більше нагадувала сувенірну або магічну лавку. Подібних в сонячному місті десятки, якщо не сотні. Більшість з них були розраховані на туристів. Стелажі таких закладів ломилися від захисних амулетів на будь–який смак та гаманець, кольорових трав’яних свічок з дуже дієвими закляттями та інших містичних речей. Звичайно, все дуже «дієве, справжнє, ніде в світі такого не знайдете».

Інші були розраховані на простодушних місцевих, забобонних рибалок та моряків. Та було все просто, дешево і без зайвих обіцянок. Або амулет спрацює, або ні. Бачили очі, що брали. Але цей заклад був інакшим. Раніше я би подумала, що це один з тих салонів, в які багатії потайки відправляють служниць за любовними амулетами чи зіллям від небажаної вагітності, та зараз своїм новим зором я бачила більше. 

Спалахи магічних ниток, яких тут було нескінченна кількість, стрибали барвистими кониками поміж пляшок, склянок та мішечків з травами. Раніше мені треба було концентруватися, щоб побачити світ тіней, а зараз вони самі майоріли перед обличчям, спокушаючи торкнутися їх. В животі глухо занило. Ще б пак! Нічого не їсти з вчорашнього обіду. І як я тільки на ногах тримаюся?

Роздивившись вміст стелажів, я помітила відьомську пляшечку, один в один схожу на ту, що носила в сумці Арабелла. Тільки замість мідного пентакля горлечко перев’язали фіолетовою шовково стрічкою.

– Виходить, Белла поєднала ронську магію зі знаннями алхіміків. Розумна відьма, нічого не скажеш, – подумала я і повернула голову до виходу.

Жінка пильно на мене дивилася, не випускаючи з вуст люльку, і заходити не поспішала. Щось було дивним в її погляді. Незнайомка ніби чогось очікувала. Але чого? Я ще раз пильніше поглянула на двері і зрозуміла причину.

– Розенрот? – здивовано прошепотіла я, розглядаючи стародавній, схожий на переплетену шпичасту гілку шипшини, символ, – А це що поруч? Росахрінг? Мале магічне коло захисту? Не знала, що на півдні цінують північні захисні гальдрастави.

– А я не знала, що молодики взяли моду говорити про себе в жіночому роді, – пурхнула вона крізь дим.

– Обмовився від здивування. Не кожен день в Пенефорісі зустрічаєш стару школу, – швидко виправилася я, – Пані, якщо ви очікуєте, що мене проткнуть тисячі шипів, то дарма – я прийшов без злих намірів.

Вона кивнула, погоджуючись з моїми словами, витрухнула згорівший тютюн з люльки та велично переступила поріг.

– Вибачатися не буду, – холодно кинула вона, – Те, чого я не розумію, завжди викликає недовіру.

– Мені б лише подругу знайти і все. Белла тут? – забелькотіла я. Від жінки йшла така шалена енергія, що я ледь трималася на ногах.

– Шанталь! – голосно крикнула вона, – Можеш виходити. Він не заподіє нам шкоди.

З–за прилавка визирнуло кирпате смагляве дитя, міцно тримаючи великого білого кролика з червоним бантом на шиї. Обидва з недовірою дивилися на мене великими чорними очима. Мені було стільки ж років, коли я вперше відчула свій дар. Дівча ще раз глянула на жінку та слухняно вибігло, обійнявши жінку.

– Мео, граце, схале, – пискнула вона, – Я так злякалася, коли вони прошепотіли мені, що біля наших дверей стоїть незнайома відьма.

– Ми ще побачимо, що то за відьма, – сказала вона, поплескавши дівчину по спині, – Ну, все, Шанталь, не треба хнюпати. Згадай чиєї ти крові.

– Схале, це ж бабуся з ронської? – невпевнено запитала я, – Гарно ви збереглися, шановна жрице.

– Хто я, ми вже розібралися, – зухвало відповіла вона, – А ти хто такий?

– Ілсе, – не повівши оком збрехала я, – Паж з королівського палацу.

– Дідька лисого, – всміхнулася жінка, – Твоя поява на моєму ганку сполохнула всіх духів в кварталі. На пажів вони зазвичай так не реагуються, навіть королівських. Тож, я запитаю ще раз – хто ти?

– Відьма, – здалася я, і трохи подумавши, додала, – Під прикриттям.

– Це вже ближче до істини, – з полегшенням видихнула вона, – Навіщо шукаєш доньку роду Ле’Гардіа?

– Ми знайшли вчора одну річ в старому склепі – чорне дзеркало, для зв’язку з потойбіччям, – невпевнено почала я, – Вона хотіла показати його своїй подрузі, ронській жриці. Вочевидь, вам.

– Вочевидь, мені, – задумливо пробурмотіла вона, – Белла, як завжди: ніколи не попереджає про візити, хоча платить завжди добре. Та, на жаль, на цей раз я не змогла нічим допомогти. Дзеркало не зберегло пам’яті про свого колишнього володаря.

Дихання збилося. В самісіньке серце гіркий розпач встромив з десяток палаючих голок, і воно відгукнулося різким болем. Знову глухий кут. Відчай чорною кислотою почав роз’їдати мене зсередини, позбавляючи останніх крихт надії. Пошуки виявилися марними. Якщо в дзеркалі не збереглося магії, то звідки взяти нитку, що могла би привести до цілі? Що ж це таке? Куди не йди – всюди чекає безвихідь.

– Вибачте за згаяний час, – розчаровано видихнула я, – Як я розумію, Белла вже пішла?