Розділ 19. Питання та відповіді

Розділ 19. Питання та відповіді

Як би не бідкалися алхіміки на постійну нестачу коштів, це все балачки. Конкретно в цього алхіміка вони точно були. Екіпаж Зігфрида був хоч і не виразний, але доглянутим, комфортний і оббитим доволі дорогою пісочною тканиною. Нічого надмірного чи розкішного, та для пересування по місту кращого годі було й шукати. 

Я відчувала, що він помітно нервує, сидячи поруч зі мною, та крадькома кидає занепокоєні погляди. Чоловік, ніби вагався – заговорити зі мною чи ні, тому я вирішила зробити хід першою. Колись я любила ігри. Білі ходять першими та завжди виграють.

– Питайте, – холодно сказала я, не відводячи погляду від вікна, за яким вирувало бурхливе життя нижнього міста. Якраз в цей час повії з барделю навпроти хихотіли з пристаркуватого священника, демонструючи йому свої пишні принади.

– Я не хотів би вас якось образити, та природня цікавість бере своє, – невпевнено пробелькотів чолов’яга.

– Казала ж – питайте. Соромитися мені нічого, – знизала я плечима, поглянувши на нього.

Очі алхіміка забігали. Йому було явно ніяково, і мене це розвеселило. Побачити розгублений вираз обличчя алхіміка було справжньою насолодою. Не кожен день впевнені у своїй правоті дорослі чоловіки червоніють, як юні дівчата перед першим поцілунком.

– Я одразу перепрошую за незручне питання, і ви можете закінчити цю розмову, коли вам стане не зручно, – невпевнено продовжив він.

– Зручніше, ніж у вашому екіпажі, я не почувала себе вже кілька днів, – кивнула я, – До того ж, його не будуть обшукувати. Наскільки я пам’ятаю, варта не любить пхати носа у справи вашої братії.

– Так, вони бережуть свої носи. Пришити їх на місце не завжди вдається, – посміхнувся він, та майже одразу натягнув серйозний вираз обличчя, – Я все хотів спитати: чому ви говорите про себе в жіночому роді?

– Тому, що я жінка, Зігфріде, – знизала я плечима.

Очі алхіміка примружилися. Чоловік ковзнули поглядом з обличчя на груди, а потім спустилися нижче. Раніше, я би з насолодою тягнула час, впиваючись його реакцією, та зараз було не до цього. Якщо Белла йому довіряє і він не вбив мене вночі, то це означає, що він не найгірша людина. Мабуть.

– Це ж не жарт? – недовірливо спитав він.

– Це – магія, чаклунство, морок. Називайте як хочете, Зігфріде, – вирішила пояснити я.

Алхімік схопив мою руку і почав м’яти, як лялькову, ніби гадав, що вона може перетворитися на дим чи розсиплеться попелом. При цьому, він чомусь закрив іншою рукою очі. Я чула, що в народі існує забобон, що розпізнати морок можна з заплющеними очима. Коли магія вводять зір в оману, то дотик не збреше. Це був не той випадок. Я і сама до кінця не розуміла, як працює каблучка, яка подарувала мені свободу та змінила мій вигляд, але це був незвичайний морок. Тут відчувалася висока, забута, стародавня магія. Мені стало лоскотно і я розсміялася.

– Неперевершено, – прошепотів він, все ще не довіряючи собі, – Трансмутація — це ключова мета будь-якого алхіміка. Як ви змогли таке зробити? Ви дуже могутня чаклунка.

– Не настільки, – покривила я вустами, – Сама вперше таке бачу.

Я крадькома поглянула на срібну каблучку з білою емальованою лілією. Срібло було потерте і потемніло від часу. Навряд чи я перша, хто нею користується.

– І ви володієте всіма чоловічими принадами? – не заспокоювався він.

– Мені витягнути, щоб ви і його пом’яли? – розсміялася я.

– Ні, авжеж ні, – замах він руками, густо почервонівши, – Вибачте, але це диво, яке ще не бачив світ. Можна у вас попросити якесь підтвердження ваших слів?

Я примружила одне око, задумалася на хвильку, і прошепотіла йому на вуху одну просту істину, яку знають лише жінки. Диву даюся, чому чоловіки досі до цього не дійшли своїм розумом. А ще вченими себе називають і щось торочать про дурних жінок. Фі, недоумки. Брови алхіміка поповзли на лоб від здивування і він поглянув на мне великими очима.

– Це багато пояснює, – кивнув він, нарешті відсівши від мене.

Здається, мої слова надали йому багато простору для роздумів. Наскільки я пам’ятаю – він жонатий, отже це повинно неабияк спростити йому життя. І його дружині, звичайно.

– Ви вже і так, повинні були зрозуміти, що справа пов’язана з короною і вимагає особливої делікатності. Помилка дорого коштуватиме всім нам…

– До мене завітав один ваш колега, – перервав мене Зігфрід, – Він хотів обшукати дім. Звичайно, що я цього не дозволив.

– Який ще колега? Це була темноволоса дівчина? Така, повненька, з горбинкою на носі? – поспіхом спитала я, описуючи Делію.

– Ні, хіба що вона вдягла таку ж маску, як і ви, – покривив він вустами, і, побачивши мій розгублений вигляд, продовжив, –  Приходив чоловік з білим волоссям та блідою шкірою. Сказав, ніби він ваш друг, але я йому не повірив. Якщо звичайно ви не почали товаришувати з Орденом Білої Айстри.

– Анатоль вступив в орден? – не повірила я, – Але навіщо? Що він забув серед цих головорізів?