Розділ 18. Нігредо

Розділ 18. Нігредо

– Доброго ранку! – бадьоро пролунав чоловічий голос.

З тіней коридору визирнув довгий ніс Зігфріда. Мінливе ранкове світло робили його обличчя схожим на гротескну фарфорову маску. Не знаю, як довго він там стояв та що встиг побачити. І навіщо Белла його покликала? Навряд чи алхіміки розбираються у відьомських дзеркалах.

 – Мені ще почекати, поки молоді пани з’ясують відносили, чи можна вас перервати? – вже гучніше сказав чоловік.

Чи хотіла я, щоб нас перервали? Мені було дуже цікаво дізнатися, до чого вів довгий погляд чаклуна. Я дивилася в його темні очі і розуміла, в цей момент я не хотіла, щоб він зупинявся. Цілуватися вночі з Беллою, а зранку з її сином – це якось занадто? Чи ні? А ви як думаєте?

– Моя варта закінчена. Він весь ваш, вчений, – прохрипів Фредерік, відпустивши мою руку.

Хлопець вихопив з моїх рук свій кухоль і випив в один ковток. Аромат ялівцю побіг по його губам та підборіддю разом з цівками срібного джину. Він ще раз поглянув на мене з-під лоба і мовчки покрокував до виходу. Зігфрід проводив його поглядом та зачинив облізлі дерев’яні двері. 

– Як ваше самопочуття? – спитав він наближаючись ближче. 

Алхімік посміхався, проте якось натягнуто та нещиро. Обличчя виглядало привітно, та статура казала інше. Плечі зібрані, як у кота перед стрибком, погляд сконцентрований, навіть суворий. А одна рука точно щось міцно тримала в кишені камзола. 

– Жити можна, – знизала я плечима, – Виспалася, голова майже не болить, та й в цілому ніби нормально.

Алхімік примружив очі, пильно вдивляючись в моє обличчя. Він повільно обійшов мене по великому колу, ніби очікуючи нападу, і притулився до підвіконня, де ще пару хвилин сидів Фредерік.

– Більше нічого не турбує? – запитав він після доволі довгої паузи.

– Крім дурних питань – нічого, – відрізала я, щиро не розуміючи його мотиву.

– Наскільки вони вас злять? Оцініть рівень по шкалі від таргана до водяного лева, будь ласка.

– Таргани мене не злять і не лякаю. Я давлю їх без зайвих думок. А хто такі водяні леви – не маю уявлення, бо ніколи їх не зустрічала, – чесно відповіла я.

– Отже, насилля та смерть у вас не викликає особливих емоцій? – перепитав він, примруживши очі.

– Зігфріде, поясніть суть розмови, будь ласка, – не витримала я, – Ви ніби чорного кота в темній кімнаті шукаєте, коли його там немає.

Чоловік трохи задумався, зважаючи всі за та проти, міцніше стиснув кулак в кишені та нарешті промовив:

– Добре, давайте прямо. Що ви відчули вчора на кладовищі?

– Багато чого. Ви не повірите, але навіть коли чаклуєш багато років, то це не гарантує постійні зустрічі з потойбічними істотами, – промовила я, не розуміючи до чого він веде. Алхімік кивнув, але моєю відповіддю не задовольнився.

– Розкажіть свої відчуття від взаємодії з чорним дзеркалом, – сухо наказав він.

– Не було ніякої взаємодії, – похитала я головою, – Ми знайшли його з Беллою в старому склепі, погасили захисне коло та забрали дзеркало з собою. Сьомим наказом від початку встановлення нової віри, всім, хто ходить під ясним оком богині, заборонено працювати з такими речами.

– Ви не на суді Святого престолу, юначе. Вам нічого боятися, – примружив очі Зігфрід, – Мій інтерес суто науковий. Шановна Арабелла попросила мене провести деякі досліди і їх висновки виявилися вельми цікавими.

– Які досліди? – не зрозуміла я, – Поки я спала ви щось зі мною зробили?

– Нічого, щоб могло вам зашкодити, – швидко заперечив чоловік виставивши долонь перед собою.

Я вмостилася зручніше на солом’яній перині і відсьорднула свій гидотний чай. Від загадок Зігфріда повернувся головний біль, а отже треба було змусити його піти. Або біль, або настирливого алхіміка з його питаннями. Вочевидь, Зігфрид поки нікуди не збирався, і навіть вмостився зручніше на підвіконні, отже треба було робити щось з мігренню. 

– Белла помітила вчора дещо дивне у вашій поведінці і хотіла уточнити ситуацію..

– Досить ходити колами, ми не на вченій раді. Розказуйте все повністю, – перервала я його, дивлячись відваром, – В мене від вашого белькотіння знову голова почала боліти.

– Мігрень, це ще квіточки, – пробурмотів він, – Є одна здогадка.. Хоча, яка там здогадка? Я ж це підтвердив! Отже, ви якимсь чином вчора поглинули енергію чорного дзеркала. Демонічну енергію.

В мене відвалилася щелепа. Примруживши очі, я придивилася до серйозного вигляду алхіміка, в очікуванні закінчення жарту. А він хорош! Не один м’яз на обличчі не здригнувся, навіть зморшки на високому лобі залишилися застиглими. Пройшла хвилина, чи дві, мовчання затягнулося. Не почувши нічого більше, я розреготалася. Аж в очах заблимало.

– Ви жартуєте!? – вигукнула я, – З енергією демонів можуть працювати лише жерці старої віри. Для інших, не втаємничених, тим паче для мене - це пряма дорога в домовину! Потойбічні сили отруйні! Вони руйнують тіло чарівника і можуть його знищити. Це загальновідомий факт.