Розділ 17. Гіркий флердоранж та міцний ялівець

Розділ 17. Гіркий флердоранж та міцний ялівець

Здається, нестерпний головний біль став новою нормою. Доки моїм постійним зайняттями не стали стрибки через паркани цвинтарів, розмови з потойбічними створіннями, розкрадання могил та магічні метаморфози, я і гадки не мала, що голова може так боліти. А ще бідкалася на нудьгу в палаці… От, дурепа! Сидиш собі надушена, напудрена, в шовковій сукні з бокалом «Рожевої перлини» в саду квітучих магнолій та губки кривиш. Ну, може, я так і не робила, але подібного бачила вдосталь.

– Ласкаво просимо в реальний світ, – посміхнувся Фредерік, помітивши, що я бездумно розглядаю його вже пару хвилин.

– Ненавиджу провидців, – подумала я, втупившись в нього очами, – Не знаю як, але навіть без застосування свого дару, вони завжди відчувають момент.

Молодий чародій сидів на підвіконні з люлькою в зубах у султанах ароматного диму, зустрічаючи світанок. Промені сонця пробивалися крізь облізле вітражне скло колись гарних вікон, забарвлюючі димку в зеленувато–блакитні кольори. Через це горище забутого богинею будинку десь на краю Тельфера здавалося морським дном, а він – одним з синів Посейдона, з яким колись перестрілася вродлива Белла. Розстібнута розшита срібними птахами шовкова сорочка давала можливість роздивитися всі його татуювання спрутів та медуз. Іронія долі. Я втратила чорного альбатроса, а натомість колами почав кружляти білий.

Новий прихисток чародійки був трохи краще за минулий. Цвілі менше, стеля на голову не падає, а дошки не скриплять від кожного руху, але все одно – це була халупа. Єдиною прикрасою будинку можна було вважати море, яке зазирало у всі його вікна.

Пенефоріс – дивовижне місце. У більшості будівель існувало вікно, в яке можна було побачити блакитну стрічку горизонту з пінними хвилями. Та дещо мені досі було незрозумілим: чому всі Пенефоріс називали сонячним містом? Воно на карті фактично виглядало як доволі товстенький зростаючий місяць. Ніби сама сяюча богиня одягнула фартух та акуратно відрізала пару шматків від великої голівки сиру. Може через теплий м’який клімат та золоті пляжі? Так це не дивина – більша частина півдня так виглядає. Може через золотавий камінь, з якого він побудован? Теж не підходить. Жовтий ракушняк видобувають глибоко в провінції і до Пенефоріса він має таке ж відношення, як морські свинки до моря.

Двома гострими крилами місто врізалося в море, тому хоч маленький краєчок, але завжди було видно звідусіль. Та цей будинок був іншим. Море зазирало в нього, як до себе додому. На першому поверсі навіть хлюпало під ногами, не кажучи вже про підвал, в якому можна було розводити риб.

– Мене надовго вирубило? – спитала я, підіймаючи багатостраждальне тіло з набитої сіном перини. Відсутність нормальної їжі, сну та фізичні навантаження давали про себе знати.

– Тільки перші дзвони пробили, – похитав головою хлопчина, злізши з підвіконня.

– А ти чому не спиш? – запитала я, кволо потираючи скроні.

Він взяв зі столика дві глиняних кружки з оббитими ручками та протягнув одну з них мені.

– Хтось же повинен за тобою доглядати.

– З якого це дива? – здивувалася я, примруживши очі, – Юначе, ти не дивись на мій теперішній вигляд. Я вже доросла дівчинка.

– Ти навіть не уявляєш, як це кумедно чути. Якби була дорослою, то вже б запам’ятала своє відображення в дзеркалі, – розреготався він, та кивнув на кружку, – Випий. Стане легше.

– Йди до біса, – відмахнулася я, але кружку взяла. 

Від чарівника йшов вже знайомий запах гіркуватого флердоранжу, який діяв на мене як заспокійливе до якого доєднався тонкий аромат хвої. Або море перебило його звичайний запах солі, або хлопець намастив шкіру ялівцем перед зустріччю з панянкою.

– Собача кропива, шишки хмелю, перцева м'ята, коріння валер’яни, солодка і ще щось, чого я не розумію, – задумливо прошепотіла я, зробивши ковток.

Гарячий, терпкий напій встав колом в моїй горлянці. Я закашлялася і половину з нього виплюнула назад в кружку.

– Яка гидота! – пробелькотіла я, витираючи рукавом вуста.

– Пий, пий, тобі корисно, – посміхнувся він, – Допоможе з мігренню.

– Звідки ти знаєш, що в мене щось болить? – не зрозуміла я. Він виразно поглянув на мене, піднявши брови.

– Зрозуміло, в мене все на обличчі написано, – зробила я висновок, – Треба хоч в дзеркало на себе глянути. Наскільки все погано?

– Красунчик, як і завжди. Хоч зараз під вінець веди, – знову вишкірися він, – В цьому домі немає дзеркал. На першому поверсі стоїть бочка з водою, але там темно. Тому, повір на слово.

Я кисло подивилася на хлопця, не розділяючи веселощів, і вирішила зіпсувати йому настрій.

– Зміг щось дізнатися? – запитала я, невинно зробивши ковток трав’яного чаю. 

Смак був паскудний, але, здається, відвар починав діяти. Біль ще спалахував в голові окремими вогниками, та поступово відступав.

– Не багато, – похитав він головою, відпивши зі своєї чашки, – Якщо чесно, я очікував більшого.