Розділ 16. Розум та почуття

Розділ 16. Розум та почуття

В голові мерехтіли зірки, а живіт заполонили метелики. Їм було тісно і вони воліли вирватися в світ. Я відчувала себе вітрилом корабля який довго дрейфував морем у повному штилі і його нарешті наповнив потік попутного вітру. Белла моїх відчуттів не розділяла. Зачинивши склеп та повернувши в хованку ключ, вона потягнула мене хащами в темноту ночі.

Колючий гостролист тут був на кожному кроці. І звідки взялася мода садити його на погості? Рослина ж зовсім не проте. Своїм вічнозеленим листям та яскравими дрібними плодами він повинен нагадувати про вічність життя і прикрашати зимою домівки. Десь в глибині душі я розуміла чому люди так роблять – саджають вічнозелені рослини на місцях поховань. Це нагадує їм, що життя завжди перемагає, і всі ми колись відродимося знову. Дурна думка. З ними просто не треба возитися. Це ж не тендітні троянди, які потрібно поливати, обробляти від шкідників та використовувати всілякі добрива. А ці вічнозелені рослини посадив собі, пополивав трохи і воно саме росте та око радує. Якщо приживеться, то тільки треба встигати підрізати, щоб не було таких хащ.

— Садівник! Він же ніякий не садівник! – дійшло до мене.

— Час прозріння настав, — іронічно прошепотіла Белла, міцно тримаючи мене за руку, — Які ще одкровення нас сьогодні чекають?

— Ти про це знала? – обурливо пурхнула я.

— Були здогадки, — кивнула вона, — Він надто швидко погодився, що ми не мародери. Навіть на ключ сильно не дивився. Тому я і просила робити все швидко. Ти пам’ятаєш де стояло те дерево, яке може допомогти перелізти через паркан?

— Там поруч була велика мідна статуя якогось пузаня в капелюсі у вигляді фрегата, — трохи подумавши, видала я, — Ти ж наче казала, що ми не мародери, які ховаються в тінях?

— Це було раніше. Чи ти забула, що я забрала чорне дзеркало? — відмахнулася вона, і зашепотіла – Товстий капітан. Де ж ти можеш знаходитися? Здається на заході цвинтаря були склепи гільдії моряків.

— Нам на південь, десь чотири квартали, — впевнено вказала я рукою напрям.

— Звідки ти це знаєш? – недовірливо примружила очі Белла.

— Ти спитала – я відповіла, — знизала я плечима, і майже одразу здалася, — Я його бачу звідси. Важко зрозуміти і ще важче пояснити.

Не вдаючись в подробиці, відьма тільки похитала головою та рушила в потрібному напрямку. Десь за нами мерехтіли вогні смолоскипів, тупотіли коні та лунали перегукування. Вартові прочісували квартал за кварталом, перевіряючи склепи на своєму шляху. Настирливого гостролиста поменшало та це не дуже допомагало. Звисту доріжку заполонив повзучий кипарисовик. Ноги втопали в в його пишних гілках, ніби це була зелена морська трава, яка залишалася горами під чав відлива. 

Туман майже розвіявся. Місяць, схожий на погризену мишами голівку сиру, викотився на небосхил. Його срібні промені розрізали нічну димку та робили мармурові склепи схожими на казковими замки, за якими пильно слідкувати німі мармурові вартові-статуї.

— Ти не туди йдеш, — вигукнула я, — Он де він стоїть! А ось те дерево!

Можна віддати Арабеллі належне. Вона вміла не тільки віддавати накази, а і виконувати. Без зайвих запитань, звернувши за один зі склепів, ми опинилися прямо біля огорожі.

— Підсади мене, — скомандувала вона, поставивши корзину на землю.

Я мовчки нахилилася, підставивши жінці спину. Вона вправно застрибнула на неї, вхопилася за гілки і підтягнулася. Я тільки присвиснула.

— Зараз по тобі сумує один старий похмурий ворон в своєму монастирі. Ти ніколи не думала податися до Ордену Воронячого ока, сестро?

Відьма не відреагувала на мій жарт. Зазвичай, іронічна та емоційна Арабелла була похмурою та мовчазною. Орден Воронячого ока офіційно ходив під крилом Святого престолу, але насправді виховував найманих вбивць. Його адепти таємно працювали по всьому континенту і вважалися міфом. Таким самим міфом, як і відьми з чаклунами. Богиня милостива. Всім ми її діти.

Белла простягнула руку, сидячі на паркані, вказавши на кошик. Я підхопила його, лихацькі схопилася за гілку, і в один стрибок промайнула паркан. Для тіла Ілсе, це виявилося просто та природньо. Я не могла цього бачити, але потилицею відчула — Белла закотила очі, коли я приземлився по той бік паркану.  

— Не зараз. Потім розкажеш, — затулила вона мені рота, коли я вирішила похизуватися своїми не аби яким досягненням.

І знову я відчула себе собакою на ланцюжку. Белла вперто тягнула мене кудись за руку, не зважаючи не мої протести. Не зважаючи на погоню, вередливих відьом, підступних мерців та все інше - мені чомусь захотілося в шинок. Не на світський прийом, де всі з нудними виразами обличчя п’ють дороге вино з кришталевих фужерів під струнний квартет, а справжній гучний заклад з пивом, в’яленою воблою та гучними піснями.

Колись давно, в іншому житті, ми з Делією вибиралися в таке місце. Біля нашого монастиря було невелике селище. Мабуть не таке вже і невелике, бо шинків було цілих два. Ми прокрадалися в них потайки, співали на маленькій сцені і слухали розповіді пілігримів про далекі міста, звичаї людей та великій світ. Сиділи за простим дерев’яним столом та мріяли, що також колись його побачимо. Наївні дівчата. Світ то ми побачили, але він виявився зовсім не таким веселим, як нам тоді здавалося.