Розділ 14. Спів сирен

Розділ 14. Спів сирен

Прямуючи звивистими, порослими бур’яном доріжками, ми блукали кладовищем. Розгледіти чорні пелюстки в темряві було важко. Вони то з’являлися на шляху, то розчинялися в тумані. Іноді шлях закінчувалося, і нам з Беллою приходилося шукати наступну хлібну криту хвилину чи дві, майже навпомацки. 

— Ти впевнена, що нам треба йти за цими клятими пелюстками? - недовірливо запитала Белла. 

Ми знову загубили доріжку та вже не меньше п’яти хвилин вдивлялися в сиру землю, підсвічуючі ліхтарем. Тупіт вершників то наближався, то віддалявся, зникаючи в туман. Нікого з вартових ми не зустріли та вони були десь поруч. Біла імла знову нам допомогла. Молочне марево заполонила все навкруги, перетворивши цвинтар на примарне царство. Воно насправді таким і було, але зараз це відчувалося яскравіше.

— Це не може бути збігом. Ти бачила десь розквітлі троянди? — відповіла я питанням на питання, — Я весь південь підняла на вуха, щоб мати троянди на весіллі. І що ти думаєш? Всі відмовили!

— Згодна, для троянд ще зарано, — кивнула головою Белла, — Тим паче чорні квітнуть завжди останніми. 

— Зуб даю, що дату весілля спеціально обрали саме квіти — криво посміхнулася я, — Стара вириця виконала свою обіцянку - кістьми лягла, щоб я не побачила троянд у свій найважливіший день. Королівська квітка тільки для королівських осіб, - перекривляла я сварливий голос королеви.

— Не думала, що вона настільки дріб’язкова, - примружила ніс 

Я тільки пурхнула та вдарила ногою по пишному кущу шипшини. Або пелюстки закінчилися, або ми десь повернули не туди і треба розвертатися.

— Може оце він? – глибоко дихаючи спитала жінка, вказавши на білосніжний склеп з якимось фігурами на даху.

— Ні, там мармур був не такий білий, а з прожилками. І на даху в нього сидять русалки, а не якісь голуби переростки.

— Дідько! Це ж і є справжні сирени! – вигукнула Белла, риссю прямуючи до білого склепу.

— Що? Ти куди? – не зрозуміла я.

Відьма мене не слухала. Пробираючись крізь колючі хащі шипшини, вона прямувала до цілі.

— Як оце неподобство може бути сиренами? – в’їдливо прошепіла я, вказавши на великих птахів з жіночими головами, — Хто це взагалі такі?

— Ти не місцева, тому не бачиш різниці, — прошепотіла жінка, впевнено крокуючи до входу в склеп, — Є русалки, вони ж нереїди – це морські діви, доньки Посейдона. Але у стародавніх міфах сирени — це напівжінки-напівптахи. Вони мали тіло птаха і людську голову. Образ сирен з риб'ячими хвостами з'явився пізніше, через змішування легенд. Обидва міфічних створіння мали чаруючий голос, тому комусь прийшла в голову геніальна думка їх об’єднати.

— Чого ж ти раніше про це не згадала? Ми вже бозна-скільки часу біля нього повзаємо, – в’їдливо спитала я, боляче вколовшись шипшинової гілкою, — Цікаво, чим займався той садівник, що такі хащі розрослися? Чи клумби тільки на фасаді когось хвилюють?

— Якби пелюстки не привели сюди, то я б і не зрозуміла, – радісно вигукнула відьма, — Ліричний образ хвостатої діви з великими цицьками та лускою швидко закріпився у фольклорі, але народжені не півдні пам’ятають різницю. Сирени — це ті, хто літають! Ти ще бачиш десь пелюстки?

Питання було риторичним. Для проформи я пошарудила ногами траву — чорних пелюстків під ногами не було. Доріжка, прокладена хазяйкою цвинтаря, дішла до підніжжя білого склепу та обірвалася. Радощів Белли я не розділяла. Ключа в нас не було, замок також зламати було нічим.

— Ти відчуваєш? Тут провели потужний обряд, — вигукнула відьма, крізь темряву.

Вона була права – від цього місця тхнуло магією. Саме тхнуло, бо іншим словом назвати цей сморід було неможливо. Чим ближче я підходила до склепу, тим більше бігли мурахи по шкірі і прокидалося звірине відчуття голоду.

Ви пробували колись вінтажне мерло? Ні, навіть не вінтажне — звичайне не молоде мерло. Хто б вам його не рекомендував – відмовтеся. Бридота рідкісна. Терпке, важке, перенасичене, а таніни виїдають язик. Якщо ще й рік був невдалий, і воно з кислинкою — взагалі джекпот. Та іноді хочеться обрати саме його. Я навіть губи облизала, відчувши його нестерпний смак.

— Що це зі мною? – зловила я себе на дивній думці.

Тим часом, Белла не гаяла часу. Вона методично обмацувала кожну мармурову панель сяючого від білизни склепа.

— Не дивлячись на різні фасади, всі місця поховання облаштовані майже однаково, — пояснила вона, — Є кілька планів побудови на різну кількість осіб, але механізми замків не сильно відрізняються. Кілька ключів віддають сім’ї, а один обов’язково ховають біля входу в склеп в таємному місці, щоб будь-хто з родини міг віддати шану в будь-який час.

— А ти це знаєш, бо..? – недовірливо запитала я, дивлячись, як вона долонями простукує мармур.

— Після мого відлучення, сім’я замінила замок. Срібла на гратах їм здалося замало. Мені потім Фредерік розповів де новий секрет, — відмахнулася жінка і суворо поглянула на мене, — Ти вирішила доповнити художню композицію сирен пам’ятником скам’янілої відьми? Допоможи знайти клятий ключ!