Розділ 12. Пані в чорному

Розділ 12. Пані в чорному

«Я чекала світанку, я чекала весни,

Та прийшла лише ніч у холодному сні.

Моя пісня — це плач, моя пісня — це біль,

Я співаю для тебе крізь темряву хвиль»

Примруживши очі, я натхненно співала поміж надгробків у суцільному тумані. Він вкривав моє тіло своїми сльозами, ніби розумів горе, співчував та хотів підтримати. Його вологі обійми заспокоювали тишею, заповнюючи порожнечу. Біла надвечірня димка змогла зробити те, що зазвичай робить хміль — розбавила гіркоту. Чи є сили для цього у природи? Мабуть, є. Кожна строфа пісні звільняла серце від тягаря втрати, поступово повертаючи мене до життя.

«Коли туман вкриє землю й воду,

Я піду за тобою у глибину ночей.

Бо кохання сильніше за смерть і негоду,

Я знайду тебе в світлі, що незрим для очей»

Чи була пісня щирою? Не знаю. Я гадала, що так. Темп пісні наполягав на емоційності, та мої очі були сухі, як порожня пляшка джину. Я так і не заплакала. За мене це зробив туман.

— Нікого не видно? – пошепки спитала я у єдиної живої слухачки мого маленького концерту.

Белла роздивилася навкруги і розвела руками. Крізь щільне мереживо туману нічого не було видно. Сонце зайшло за лінію горизонту, поступившись вечірній зорі. Її промені перетворили туман на молочно-абрикосовий крем, який він так любив. Алкі постійно повторював, що для нього я пахла солодким абрикосом, хоча в моїх парфумах цього фрукту ніколи не було. Він був без тями від Пенефоріса та його дарів. Молодий принц палко кохав тепле море, південні зоряні ночі, нескінченні свіжі фрукти з садів, що оточували місто. Та мене. І, я також його кохала. Мабуть.

— Може, почати спочатку? – нерішуче спитала я.

Після заходу сонця повинні були з’явитися патрулі. Не те, щоб це нас дуже хвилювало, але краще було б закінчити справи до їх появи.

— Гірше від цього не буде, — знизала плечима Белла, — Тільки пам’ятай: якщо при ній почнеш плакати, то вже ніколи не зупинишся, доки вона того не побажає. Її біль отруйний для живих. 

Я не збиралася плакати, і вже набрала повні груди повітря, коли мене перервали.

— І як вам не боязко тут залишатися? – схвильовано запитав глибокий жіночий голос, — Скоро буде зовсім темно. Вас це не хвилює?

З туману вийшла доволі висока, майже з мене ростом, жінка в чорному криноліні. Її голову вкривала тонка мереживна вуаль, а в руках майоріла одна-єдина чорна троянда, оповита траурною шовковою стрічкою.

— І де вона її дістала? – подумала я здивовано, — Ніде в місті ще не розквітлі троянди. Не інакше, як з власної оранжереї принесла.

— Чого нам боятися? Навкруги самі мерці, холодний мармур та туман, – знизала плечима Белла, розглядаючи незнайомку, — Тим паче, варта скоро почне патрулювання.

— Цих вартових ніколи не докличишся, — невдоволено пурхнула жінка, — Сидять в своїй капличці, як істукани, та зайвого разу носа з неї не висунуть. І за що їм тільки платять? Нероби! Мій родовий склеп обібрали до нитки, а їм хоч би що!

— Прийміть мої щирі співчуття, — кивнула я, — Це жахливо, коли для живих навіть смерть не стає аргументом стримувати жагу до чужих статків.

Кринолін був трохи старомодного крою, але як то кажуть — стильний. Корсет з китового вуса робив струнку талію зовсім тоненькою, а чорна троянда в руках надавала особливого гротеску її жалобі.

— Гарненька, і має смак, — подумала я, розглядаючи її вбрання.

— Тут хтось співав? Чи мені почулося? – спитала вона, — Через цей туман нічого не зрозуміти.

— Так, в мене загинула кохана людина, — потупила я очі, — Тіла не знайшли, тому ми з подругою вирішили принести останню шану сюди.

— Правда? І ким була ця людина? — недовірливо схилила голову на бік жінка.

Крізь чорну вуаль вираз обличчя незнайомки було не розгледіти, та я відчула, що її схвилювали мої слова. Оцінюючи ситуацію, жінка поглянула на мене, повернула голову до відкритого склепу і зупинилась на сидячій на сходах Беллі з корзинкою.

— Ви не подумайте! Ми не мародери! — поспіхом замахала я руками, — Це склеп її сім’ї. В нас є ключ. Белла, покажи його, щоб пані заспокоїлася.

— Це зайве, — відрізала жінка. 

Повільними кроками вона наблизилася до склепу. Її зацікавив букет нерозквітлих бутонів троянд в кошику.

— А ти його сильно кохала, – прошепотіла вона.

— Це ви до мене? – не зрозуміла Белла.

— Які гарні квіти, — сказала жінка в чорному, зробивши вигляд, що не почула питання.

Вона зняла мереживну рукавичку зі своєї руки і обережно взяла букету. Тендітні бутони почорніли та вкрилися інеєм від її дотику.

«Спіть, мої любі, спіть у спокої,