Розділ 11. Піду я долиною смертної темряви

Розділ 11. Піду я долиною смертної темряви

Аурум не дарма називали золотим районом. Перед тим, як зануритися у море, сонце перетворювало чисельні палаци на золоті храми легендарного царя Мідаса. Пам’ятаю ті часи, коли для мене блиск величних будівель здавався справжнім дивом. Кольорові вітражі, мармур та відчуття дотичності до вищої касти не залишили байдужим. Зараз мені не було до цієї мішури ніякого діла. Сонце швидко котилося по небу, а отже часу все менше.

Монахи ордену обов’язково обшукають маєток. Кого б не прислали – вони знайдуть та допросять духа. Гоблін нічого важливого про нас не скаже, бо Арабелла піднесла щедрі дари. Принаймні, вона в цьому впевнена. Тоді монахи перейдуть до опитування персоналу. Я не думаю, що Тея одразу здасть нас Білій айстрі, та рано чи пізно хтось з робітників палацу проговориться, що бачив, як ми заходили.

А далі - як пощастить. Якщо прибули рядові, то це дає нам непогану фору. Поки вони докладуть ситуацію керівництву, поки те керівництво подумає – пройде багато часу. Цікаво, чи знайшла матінка заміну старому псу? Настільки святе місце довго порожнім бути не може. Але, якщо серед загону ордену є тямущий чаклун, то він швидко зв’яжеться з патроном та почне шукати Ілсе.

В будь-якому разі, магічний слід їх нікуди не приведе. Нитка не дотягнеться в захищене місце, яким є тюремний замок. Це обов’язково схвилює чарівників і вони почнуть копати глибше. Якщо питань до Ілсе раніше не було - зараз вони з’являться.

Втекти нам допоміг вечірній туман, який раптово піднявся з моря та накрив пагорби пухким білим простирадлом. Тумани в портовому Пенефорісі - звичайне явище. Я повинна була звикнути до них, та мені досі ввижалося, що хтось наглядає з білої димки. Навіть краєм ока я нікого не бачила, та могла заприсягтися – там хтось був. В народі ходили легенди, що морський туман повертає душі загиблих моряків на суходіл, щоб вони могли навідати сім’ї.

В нижньому місті, що кличуть Тельфером, є великий цвинтар з порожніми могилами. Море рідко повертає тіла, ховаючи їх в своїх глибинах. Кладовище, на якому ніхто не похований. Сюр якийсь, подумаєте ви. Та це було нормальним явищем на півдні. Десь же треба ставити надгробки з іменами, щоб засвідчити, що така людина існувала в цьому світі. Це остання шана та пам’ять про те, що володар порожньої могили колись ходив по землі, дихав повітрям, кохав, пив вино, мав родину чи друзів.

Але то було в Тельфері, бідному районі Пенефоріса. В Аурумі кладовище не сильно відрізнялося від широких вулиць з багатими маєтками. Сонце невпинно прямувало до горизонту, фарбуючи холодний камінь останніх покоїв вельмож в теплі кольори. Примарами минулого з білої димки визирали бронзові бюсти та мармурові статуї на величних постаментах. Через це здавалося, що на кладовищі повно людей, чиї гротескні образи виднілися за високим кам’яним парканом. Справжнє місто мертвих.

Цвинтар охоронявся не гірше за палаци. Його склепи слугували останнім прихистком не тільки померлим, а і чисельним прикрасам, які супроводжували спочилу знать на тому світі. Так, мародерство в нашому королівстві вважалося страшним злочином, за який карали на шибениці, та відчайдухів завжди вистачає.

- Візьми монетку, - сказала Белла, протягнувши мені дрібний мідяк.

- Навіщо? – не зрозуміла я, посміхнувшись, - Для підкупу охорони якось замало.

- Це не для живих. З вартою я сама розберуся,  - похитала вона головою, - Це платня за прохід в місто мертвих.

Я мовчки взяла в жінки монету з зображенням Пія Дев’ятого Славетного та сховала в кишеню. Арабелла прямувала дорогою до центральних воріт з гордо піднятим підборіддям та букетом бутонів білих троянд в кошику, який вона змусила мене нарвати з чужого сада.

- Може, простіше було через паркан перебратися? Помітила непогане місце для цього, – спитала я, дивлячись на велике дерево, гілки якого звисали за паркан.

- Ні в якому разі, - відрізала вона, - Ми не розкрадачі могил, щоб ховатися в тінях. Ти би стала допомагати тим, хто вдерся в твій дім крізь вікно?

На мій погляд, все залежало від обставин. Якби у людини не було іншого вибору і вона не могла з якоїсь адекватної причини скористатися дверями – то чому б ні? Але Белла була іншої думки. Вона оминула відкриті для карет ковані ворота та просковзнула в невелику бічну хвіртку. Краєм ока я побачила, що малопомітним рухом відьма жбурнула дрібну монетку в квітучі кущі біля каплички. Не довго думаючи, я зробила те саме.

- До кого пані прямує? – запитав старий вартовий з білими вислими вусами.

- Склеп Ле’Гардіа, вулиця Барона Де Боре п’ятнадцять, - швидко відповіла жінка.

Чолов’яга кивнув, зайшов в капличку, і через пару хвилин виніс велику запилену книгу обліку.

- Пароль? – спитав він, листаючи сторінки в пошуках потрібної адреси.

- Піду я долиною смертної темряви, - холодно відповіла Белла.

Якийсь час ми стояли в очікуванні. Вартовий водив по сторінкам пальцями та нарешті махнув нам проходити.

- Пароль? Ми наче в королівському банку, – посміхнулася я.

- Відділення місцевого банку і половини тих статків не має, що поховані тут, - зухвало відповіла Белла, - Вір мені. Я пам’ятаю прикраси тітоньки Амедеї в день її похорон. Таких великих сапфірів в житті не бачила.