Розділ 9. По ту сторону дзеркального скла

Розділ 9. По ту сторону дзеркального скла

- Маджері, нестерпне дівчисько! Ти що надумала? – пролунав у вухах знайомий вереск, - Прийди до тями та негайно повертайся!

- Свята богиня, ну чого так кричати? - подумала я, схопившись за голову, - Голова розколюється, ніби мізки прокрутили в м’ясорубці, а тут ще Фіфа не може дати собі ради.

Принаймні, я зрозуміла, що голова на плечах досі існує. Фантомні болі після втрати частин тіла бувають дуже підступними. Зібравши волю в кулак, я змусила себе розплющити очі і одразу ж закрила їх руками. Кімнату заливало ранкове південне сонце, що не мало пощади в будь-яку пору року. Яскраві променями різали немов розпечене лезо. До речі, а чому фіранки відкриті?

- Пора вставати, пані, - м’яко сказав поступливий жіночий голос. Я різко прибрала руки з очей:

- А куди поділася Фіфа? 

Вона була єдиною жінкою у всьому всесвіті, чий голос з легкістю міг конкурувати з завиваннями Банші, привида смерті.

- Яка Фіфа? Тут тільки я, Соломе, – здивувалася покоївка.

- В якому сенсі «яка»? – скривилася я, - Моя вчителька з академії. Хто ж ще?

- Ви вчилися в академії? – ще більше здивувалася стара жінка, - Напевно, вам наснився сон, пані, - зробила вона висновок, - У вас зранку чаювання в апартаментах королеви Вів’єн. Мабуть, перехвилювалися, тому і наснилося всіляке жахіття. Вас можна зрозуміти - не кожен день сама королева запрошує на аудієнцію.

Я невпевнено поглянула на жінку, двічі кліпнула очима, проганяючи морок сну. Точно, сьогодні важливий день. Треба спробувати сподобатися матері Алкі, яка за сумісництво править цим королівством. Король теж існує, але ця особа затьмарила монарха своєю присутністю на троні. Народ її так і не полюбив, як і власні діти. І це було взаємно.

- Так, мабуть, - прошепотіла я, не в змозі позбутися липкого відчуття дежавю, - Я сильно запізнююсь?

- Якщо зараз встанете з ліжка, то ми все встигнемо. Обіцяю вам, пані, - посміхнулася покоївка та зникла за дверима будуару.

- Я спала чи мене били? – запитала я сама в себе, розтираючи закляклі руки. Питання було риторичним. Чим ще можна пояснили нестерпний ниючий біль у всьому тілі? 

Кімнату заполонили відтінки небесного кольору. У багатих палацах та домах вельмож, особливо часто це практикували на півдні, майстри покривали стіни яскравими фресками та розписами. Ці картини перетворювали голу стіну на витвір мистецтва, часто зображуючи сюжети з місцевого фольклору, релігійні сюжети або складні орнаменти. На мою думку, може міфічні створіння і були доречними в храмах чи танцювальних залах, але ж не там де сплять люди! Другий день, я не могла оговтатися від шоку, що за мною пильно наглядають майстерно зображені на стінах очі голих морських дів. Мало мені прислуги, яка нишпорить поруч, так ще ці.

- Я ж наказала їх зафарбувати! – обурилася я.

- Ви про що, пані? - примружила зморшкуваті очі стара жінка, виглянувши з дверей будуара, - А, мабуть, ще один сон. Якщо бажаєте змінити обстановку, то після обіду я запрошу малярів. Принц Алкінестер дав чіткі вказівки зробити ваше перебування тут якнайбільш комфортнішим.

Я лише мовчки кивнула. Покоївка зникла за дверима, залишивши мене в роздумах.

- Що за чорт? Можу заприсягтися, що все це я вже бачила, – знаходячись у повному не розуміння, я розглядала кімнату.

Фіранки на вікні були з легкої мереживної тканини, яку я ненавиділа всім серцем і давно попросила змінити. Подушки на канапі також були не з ніжного золотавого шовку, а темно сині, з воланами та старомодною бахромою.

Вставши з білої постелі, я потерла лоба та наблизилася до дзеркала. Руде, палаюче в ранковому сонці, волосся лежало важкими пасмами на моїх плечах. Я вдивилася в зелені очі, розтягнула шкіру під ними, воліючи перевірити наявність гусячих лапок. Перших ознак старіння не знайшлося і я задоволено видихнула.

- Вродлива, як завжди. Щоб там не казала чорнорота Белла, - зробила я висновок, милуючись собою у дзеркалі, і заклякла.

Коли вона мені це казала? Ми з Арабеллой лише парою слів встигли перекинутися на прийомі! Але я точно пам’ятала, що ця відьма сказала мені, що вродливою я ніколи не була і мій козир – харизма.

- А квіти? – прошепотіла я.

В кімнаті стояли тюльпани, але я чітко пам’ятала настирливий запах півоній. Він ніяк не міг зникнути з мого носа. 

- Як таке можливо? Півонії не квітнуть з тюльпанами разом. Щось тут не так. Що зі мною? Де я?

- Ну нарешті почалися правильні питання, - проскреготало десь в кімнаті.

Я різко озирнулася, але нікого не побачила. Покоївка шурхотіла в будуарі, з-за вікна лунав шум міста та тупотіння коней. Десь далеко дзвонили портові дзвони, сповіщаючи сонячне місто, що прибули каравани кораблів з далеких земель.

- А ти швидко допетрила. Я думала трохи довше поглумитися, - відповів невидимий жіночий голос.

- Хто ти? Покажись! - вигукнула я, блукаючи очима по кімнаті.