Розділ 7. Допитливий розум бажає знань

Розділ 7. Допитливий розум бажає знань

Вологі плями розходилися брудними колами по колись білій штукатурці. Скоріше за все, останній раз її оновлювали ще за правління Морана Могутнього, а це десь років п’ятдесят назад. Як раз в той час стало модним добавляти крихту блакитного барвника в біле вапно, щоб підкреслити білизну. Майстер, яке це робив, погано вимісив розчин і дрібні блакитні піщинки виднілися поміж плісняви. Їх вимили цівки води, які стікали по стіні, потрапляючи в підставлений вазон з засохлим кущем домашнього розмарину.

У філософському сенсі Смерть — це не руйнування, а трансформація. Це момент, коли старе відмирає, щоб народити нове. Як осінній лист чи ця квітка, що опадає не в забуття, а в землю — щоб стати ґрунтом для весни. Або переродитися від кореню в новому сезоні. Весна вже наступила, але розмарин поки не поспішав випускати зелені бруньки.

- Тебе точно ніхто не впізнає? – запитав хлопець, відволікаючи мене від роздумів про плинність життя.

- Ти гадаєш, що пажа з королівського палацу, в якого ще вуса як слід не почали рости, знає пів Тельфера? – іронічно спитала я, відводячи погляд від засохлого вазону на молодого чарівника.

- Цей район може запропонувати багато розваг та задовольнити різні смаки. Ти будеш здивована, коли дізнаєшся скільки поважних осіб тут іноді можна зустріти, - загадково посміхнувся Фредерік  і прошепотів мені, - Хто знає, що ховається за молодим личком цього хлопця.

- Якщо ти про молодшого принца, що міг тут бувати свого часу, то не хвилюйся – Ілсе не такий, - махнула я рукою.

- А який він, цей Ілсе? – примружив очі син Белли, - Розкажи мені, що він любить чи ненавидить. Які в нього смаки та звички?

- Якби я знала, - подумала я, витягнувши з кишені маленьке потріскане дзеркало.

На мій великий жаль, я не достатньо багато знала про людину, що врятувала мене з в’язниці. Ми познайомились кілька років тому. У ясну голівоньку Леоніди прийшла ідея - кожна з її видатних дочок повинна була мати супровід. Ні, не для захисту. Для престижу та обміну досвідом. Він був сиротою, як і більшість. Делія кожні півроку змінювала приставлених в її свиту вихідців з наших особливих монастирів. Зазвичай, всі вони мали таланти, які були потенційно цікавими для Святого престолу. Ілсе біля мене чомусь затримався.

Точно знаю, що в нього був прихований дар. Я бачила це в його очах. Та він ніколи не розповідав який саме, а я не питала. Може тому ми з ним знайшли спільну мову? Самозакохана розпещена ідіотка! Забула, як сама була переляканим дівчиськом, яку забрали з дому і відвезли світ за очі? Ну, як з «дому»? З того, що від нього залишилося. Ніхто так і не зрозумів яким чином спалахнула та пожежа. Ніхто, крім Леоніди.

У відповідь з дзеркальної поверхні на мене поглянули серйозні не по рокам очі Ілсе. Я провела рукою по гладенькій шкірі, яка встигла налитися бронзою від променів південного сонця, і скуйовдила неслухняне волосся. Непоганий чоловік з нього виросте, якщо справжній Ілсе доживе. На мій смак, хлопець занадто тендітний, та все ж таки вродливий. Охочих поспілкуватися з ним ближче, в більш інтимній атмосфері, може виявитися вдосталь і зараз.

- Що ти пропонуєш? – рішуче спитала я, - Іншого обличчя в мене зараз немає і повертатися до свого - ще небезпечніше.

- Для початку, перевдягнися, - відповів Фредерік, жбурнувши в мене полотняну сумку, - Зміни панські лахи на щось простіше. Мереживною сорочкою нікого не здивуєш в портовому районі, та вона буде виділятися. Приміряй мої старі речі. Я був кістлявий в його віці. Повинно підійти все, крім черевиків. Бачу, що ніжка в нього панська, а в мене ласти з народження.

Сумно, як раз черевиків мені і не вистачало. Замшеві чоботи на тонкій підошві зовсім не підходили до життя в реальному світі. Солона вода та багнюка перетворила дороге взуття на непотріб.

Вміст сумки виявився доволі не поганим. Практичні коричневі штани, які носять всі: від простих робітників до слуг в багатих домах, потерта шкіряна жилетка і сіра сорочка з дерев’яними ґудзиками. На дні сумки знайшовся широкополий шкіряний капелюх з лихвацькою бронзовою бляшкою. Я без роздумів натягнула його на голову і витрусила інші речі на підлогу.

- Так і будеш стирчати, поки я переодягаюся? - здивовано я поглянула на Фредеріка.

Він розсміявся та безсоромно стягнув з себе брудну сорочку. Шкіру сина Арабелли прикрашали мережива татуювань: синьо-чорні руни морськими зміями переплелися з окультними символами на його міцному торсі, поступово зникаючи під темним волоссям на грудях. Не знаю, коли він був кістлявим. Зараз м’яса на його кістках було вдосталь.

- Ти вже не королівська наречена. Принаймні, такою не виглядаєш. Чого я там не бачив? - посміхнувся він одними очима.

- Може і так, але ж..

- Чого ви тут возитися? Скільки можна? – з гуркотом дверей в кімнату увірвалася роздратована Белла, - Я вже організувала зустріч зі знайомим алхіміком. Він з товаришем по гільдії погодилися нам допомогти.

- Який ще товариш? Ми так не домовлялися!

- Ми взагалі ні про що не домовлялися, Мадж! Як ти пам’ятаєш, то руку мені ніхто не потиснув. Так що рахуй, що я повірила тобі на слово, відьмо, - вередливо продовжила жінка, і склавши на грудях руки повернулася до свого сина, - Досить цих ігор! Не бачиш, що вона не звикла до цього вигляду?